Эротические рассказы

Собор. Олесь ГончарЧитать онлайн книгу.

Собор - Олесь Гончар


Скачать книгу
праведних! Навіть можна прилягти на лавці горілиць та ще й тут помугикати до нічних світил.

      Тільки-но студент розлігся, відчувши себе в блаженстві супокою, як у відчиненім вікні з'явилася заспана Вірунька. Кругловида, повноплеча, злягла на підвіконня, білою пазухою до місяця світить.

      Дивацтва контрактованого студента Віруньці добре знайомі, це ж тільки Микола має звичку о такій порі, не добрівши додому, розлягтися горічерева на чужій лавці, щоби знічев’я помугикати до зірок…

      – Ловко ж ти вмостився, – подає Вірунька голос із вікна. – І співаєш гарно, тільки якби замовк, було б ще краще… Дітей мені побудиш.

      – Мовчу. Співати заборонено. А думати?

      – Нагнала якась уже думок?

      – Ні, думки мої іншого характеру.

      – Якого ж саме, коли не секрет?

      – Обмислюю, Вірунько: чи не записатися мені в секцію класової боротьби?

      – Це щось нове.

      – Об'яву таку в нас біля деканату вивішено: «Записуйтесь у секцію класової боротьби»… в розумінні класичної тобто. Здорово?

      Вірунька тихо сміється. Білі яблука щік поблискують, і плечі біліють, купаючись в місячнім молоці, і здається – пахне від неї молочно. Давно не доярка, а й досі від Віруньки молоком наче пахне, як тоді, коли Іван уперше привів її на Веселу. Водив та все показував їй, вихваляючись, викрикував гордовито: «На нашій вуличці анонімок не пишутьі..» Розкохалась, розповніла в щасливім заміжжі, в ідилії шлюбу, хоча на роботі їй доводиться нелегко, в тій гуркотняві шихтового двору, де Вірунька не перший рік висиджує зміну за зміною в кабіні свого крана. В цеху її називають ас-машиніст. Там Віруньчине обличчя завжди в респіраторній масці, яку вона не скидає протягом усієї зміни, щоб не отруюватись їдкою пилюкою агломерату. Мов королева, возсідає Вірунька десь аж у піднебессі цеху, десь там торкає пальчиками залізну гриву свого велетня крана, і він, покірний найменшому її порухові, пересувається куди треба, з гуркотом загрібає тонни іржавого брухту, переносить в повітрі і з ще більшим гуркотом – у мульди, в мульди! На вічних протягах, в ядучій пилюці, у скреготах заліза – таке її життя в чорній, літаючій над пеклом шихтового двору кабіні… А тут біленька кабіна її хати пливе у пахощах акацій, і сюркотливий коник десь із буранів тче і тче передовій кранівниці свою нічну поему… І так цілу ніч. І зорі галактик із глибин всесвіту цілу ніч прислухаються, як зачіплянські коники цвірчать…

      – Чула, Вірунько, що нібито одержано сигнали якоїсь далекої зірки… Астрономи зафіксували: кожних сто днів регулярно повторюється, блимає із всесвіту таємничий радіомаяк… З якоїсь, може, позаземної цивілізації… Озиваються, стукають у двері…

      – Ще їх нам не вистачало… Хоч це ти, мабуть, вигадав.

      – Вірунько, а що тобі собор наш говорить?

      – Отой облуплений? Не чула, щоб він говорив.

      – А ти вслухайся. Не так вухами, як душею…

      – Моїй душі є до кого дослухатися: Івана оце знову вві сні бачила…


Скачать книгу
Яндекс.Метрика