Катерина. Дарина ГнаткоЧитать онлайн книгу.
знаєте, Гнате, сумно самому у великій хаті.
Гнат прокашлявся.
– Та й справді, – озвався він, і Катерина з серцем мало не жбурнула миску на глиняну долівку. – Ну, то сідайте з нами, Макаре, пообідаєте, тільки вже звиняйте за убогість нашого частування, не погребуйте нашими борщем і кашею.
– Катруня ще вдосвіта зварила, – солодкою медовицею пролунав голос мачухи.
– Тоді це має бути найсмачніший борщ на селі, – досить весело проказав сотник, і Катерина, потайки озирнувшись, побачила, як мачуха всаджує його на чільне місце під образами.
– Смачний то він, може, й смачний, а був би з доброю куркою, то був би ще смачніший, – заперечив Гнат, і Катерина почула, як сумно пролунав його голос. І жаль до батька, який стільки працював, стільки спину попогнув на своєму віку, а статків великих не нажив, навпаки, ледве тяг ярмо великої родини, на якусь мить заслав у Катерини страх перед сотником. Потім батько тяжко зітхнув і звернувся вже до неї:
– Подавай же нам, доню, полудень!
– Зараз, батьку, – Катерина, опустивши долу золотаво-зелені очі, поставила миску з борщем перед батьком, а Домна подала яскраво-жовту пшоняну кашу, засмажену салом із цибулею. Потому Катерина примостилась на самому кінці столу, тайкома позираючи, як смачно та швидко наїдає сотник її борщ, аж тільки ложка мелькає в його дужих руках. Сама ж Катерина їла абияк, зовсім не відчуваючи смаку. Час від часу вона відчувала на собі погляд блакитних очей Яковенка та ловила погляди мачухи, у яких було щось незрозуміле – якась дивна мішанина вдоволеності, жадібності й темної неприхованої заздрості.
А по обіді, зібравши зі столу посуд, вона нишком вискочила в двері та побігла на город, зачаїлась, допоки сотник не піде геть.
І ось минуло вже три дні. Сотник більше не з’являвся в них, та Катерина серцем чула, що не полишить він її, а тільки вижидає чогось, та й мачуха он зробилась привітнішою…
– Та пощезни ти, стара відьмо, – раптом несамовито на всю хату заволала Домна й, кинувши під ноги Килині глечика з кислим молоком, вибігла надвір.
– Куди? – покрикнув Назар і гайда за дружиною. У хаті відразу ж ізнявся галас: заплакали Назарові діти й кинулись за батьком, прокинувся Микитка, захникав у колисці.
– Геть сказилася, – пробурмотіла Килина, вхопивши за штанці двох молодших діток, а потім обернулась до Катерини. – Чого розсілась? Біжи, лови Андрійка з Настунею.
Не промовивши й слова, Катерина підхопилася з місця й вибігла в сіни, а з сіней надвір. Її старенька груба сіра сорочка та синя спідничка враз намокли від дощу, а босі ноги ступили в багнюку, але Катерина не зважила на те, вона стрімко побігла до воріт, що від старості перехнябились набік, угледіла перед собою дітей, які неслися слідкома за батьком, вигукуючи скрізь[1] грізне й несамовите завивання вітру:
– Татку! Мамо!
– Андрійку, вернись! – гукнула вона.
Скрізь щільну, темно-сіру завісу дощу Катерина
Тут крізь (