Катерина. Дарина ГнаткоЧитать онлайн книгу.
нічого не відповів, тільки блиснув у пітьмі білозубою усмішкою та простягнув до дівчини широку долоню.
– Ходімо, прогуляємось до річки.
– Ходімо, – прошепотіла Катерина, зводячи на Миколу ясні золотаво-зелені довірливі очі. Микола затиснув її тонкі пальчики в сильних долонях і повів до річки.
Вони ледь відійшли на кілька кроків від двору діда Товкача, як Микола став.
– Земля холоднувата, а ти боса, – замислено промовив він, і не стямилась Катерина, як парубок швидко підхопив її на руки й притиснув до свого молодого гарячого тіла.
Катерина замахала рукою.
– Миколо!..
– Я тебе понесу.
– От іще, знайшов панночку, – захитала Катерина головою, засміялась, та сміх той раптово обірвався на вустах, коли, повернувши голову, зовсім поряд побачила вона бліде продовгасте лице Миколине, сірі очі, які блищали в ясному світлі місяця так яскраво, що Катерині навіть здалося, що горять вони вогнем, а в глибині їхній палає вогнище, мов на Йвана Купайла. І заворожив її той вогонь так, що вона застигла й ледь чутно зітхнула, коли Микола повільно, немов даруючи їй можливість відхилитися, нахилив рудоволосу голову й торкнувся вуст дівочих першим легким та несміливим поцілунком. Доторкнувся й застиг, немов боявся, що відштовхне вона його, розгнівиться за сміливість таку. Але Катерина не відштовхнула, тільки руку підняла й доторкнулась до його широких плечей…
– Катрусю, серце моє! – видихнув Микола, обпікаючи вуста вже справжнім, жагучим поцілунком. І Катерина, геть забувши, що стоїть Микола серед дороги, тримаючи її на руках, відповіла на той перший у своєму житті поцілунок, обійнявши Миколу за шию та заплутавши пальці в жорсткуватому волоссі на його голові.
Аж раптом чи то грім гримнув десь зовсім поряд, чи то лишень хруснула гілка під черевиком…
Катерина тихо зойкнула, сахнулась від Миколи й оглянулася. Навкруги знов було тихо, лиш соловей усе не вгавав, тьохкав пісень своїх у сотникових яблунях. Нараз вона постерегла, що стоїть Микола майже навпроти двору сотника Яковенка, їй навіть уздрілося, що з темряви, з куща квітучої бузини слідкують за ними пильні та уважні блакитні очі сотника. Й уявлення те було таким сильним, що вона здригнулась і по спині її пробіг мороз. Якимось дивним відчуттям знала вона, що він був там, дивився з темряви густого садка, як дарувала вона усолоду свого першого поцілунку Миколі, а не йому, й гнів очей його холодом пройшовся по розпашілому молодому тілу, викликав неприємне тремтіння.
Вирвавшись із дужих рук Миколи, вона впала босими ногами на холодну землю й побігла вперед, куди очі спали, байдуже куди, аби подалі від сотникового двору, від темної гущі його садка, де марились їй його люті та недобрі очі.
– Катрусю!
Голосно й тривожно пролунав серед тихої ночі Миколин крик, але Катерина не відповіла та зупинилася тільки біля верби Хотенків.
– Чого ти, дурненька? – запитав Микола, наздогнавши