Дилогія. Під тихими вербами.. Борис ГрінченкоЧитать онлайн книгу.
каже, – тату, радю тих багатирів покинути та по-божому жити».
– Ич, ідолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому ті багатирі!
– Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо він крутитиме в громаді. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зінька ж, усе сталося.
– Дак що ж із ним робити? – спитав Денис.
– Приняти до нас у спілку, – відказав Рябченко.
– От такої!
– Іншого нічого не вигадаєш.
– Та в його й грошей нема.
– Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.
– А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуєш, який голінний?
– Треба так зробити, щоб схотів, – обстоював за своє Рябченко.
– Ну, та як же ти зробиш? – не розумів Копаниця.
– А треба, щоб йому був великий бариш, – відказав Рябченко.
– Уже ж більшого, як усім, не буде!
– Коли цей йому здасться малий, то треба й більшого дати.
– Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – І гроші йому позич, та ще й бариша з свого заробітку прикинь! Це вже буде зовсім не по правді!
– Що ж ти маєш робити, – казав спокійно Рябченко, – коли таке діло? Та воно не так і страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер більший бариш, щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи тощо… Цим його від товариства відлучимо. Бо він через те тільки й силу має, що з ним товариство таких, як і сам, гольтіпак. А як він їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолі тоді буде з нами, хоч і без великих баришів.
– То тоді йому хвоста вкрутимо?
– Авжеж!.. А як він од їх одкинеться, то самі вони довго не вдержаться.
– Бо він же в їх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. – Що правда, то правда, – нам треба його збити з плигу. Бо воно – блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, – йому це найзручніше.
– Та що ж, і заходюсь, – згодився Остап. – Тільки ви мені скажіть, що йому говорити.
Почали міркувати, якими баришами можна краще спокусити Зінька. Наказали Остапові торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.
– Дарма, аби впіймати!
– А там скрутимо йому в'язи!
– Щоб не бришкав!..
– Ніхто тепер не бришкатиме!
– Прив'яжемо колодку свині!
– А коли й з колодкою полізе – по мордяці!..
– По мордяці! По мордяці!..
І знов усі зареготалися, – так їм до вподоби був той жарт. Сміялися всмак, аж здорові жовті зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусів та бороди.
ІІ
ЗІНЬКО
Зінько Сивашенко йшов полем. Ішов не поспішаючись, бо була неділя, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у неділю відпочити. І відпочивав справді, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вітрець розвіював духоту. Був кінець весни, саме той, як і хліб, і трава зростуть уже досить угору і блищать під сонячним промінням