Мор. Валерій ШевчукЧитать онлайн книгу.
потонули у хвилях. Странній дивився крізь водяну товщу: пливла на нього риба, зоріла пласкими дурними очима і тицялася йому в груди…
Сідав і відпочивав. Чекав, щоб світ знову набрав звичної подоби. Боявся через ті зміщення й гру уяви втратити його. Боявся, що не дійде туди, куди скеровували його ноги. Заплющувався, і збирався в грудку, і пропадав зі світу, щоб знову прийти в нього. Часом йому здавалося, що з його порожніх грудей має вирости дерево. Що стоятиме отак людиною-деревом і торкатиме гілляччям неба, хмари кластимуться на голову, ніби перука. Сонце розчісуватиме гребінцем променів той дивний чуб – спадатимуть на поля гарячі тумани…
Скулений у грудку, засинав. Знову пропадав зі світу: не хотів і не міг бути деревом. Не хотів стояти на одному місці й безсило махати до неба руками-гіллям. Йому призначено йти. Призначено щось знайти у цьому світі, а щось знайти – значить зрозуміти. Тому стогнав крізь сон і просив подумки: хай, розплющившись, побачить омитий росами ранок…
Часом йому здавалося, що клапті туману, які лягали на землю, ставали перекотиполями, і він думав, що, коли покотяться йому назустріч, доведеться вступити з ними у змагання, як Самсонові з левом. Не боявся того, бо мав уже в собі силу. Ішов просто на ті перекотиполя, і вони не витримували: розпадалися й пропадали, як туман, бо й були, зрештою, туманом.
Поступово наростало в ньому впевнення, яке з'явилося бозна-звідки: він не людина в цьому світі, але йому не можна й без людей. Згубив на бойовиську щось таке, чого не можна губити. Оте маленьке, кругленьке, без чого годі існувати. Оте, що дає змогу тверезо бачити світ і не дуритися маревами.
Скулений у грудку, чекав. Пропадав зі світу, але не хотів його втратити. Тоді в ньому й пробуджувався біль. Тоді він і стогнав тяжко. Але водночас прокидалось, ояснення – без того не міг іти. Не міг тверезо дивитися на світ, бо його таки треба пізнати. Хоч якось пристосуватися до життя і до людей, куди так нагло тягло. Вжене боявся зближення з ними, бо за час оцього ходу почав мінятися. Щось у ньому утверджувалося і кріпло – не так знання, як упевнення. Через це мав силу йти цілий день, а коли падав знесилілий, відчай його вже не брав…
Дощ пройшов так само раптово, як і почався. Хмара зі своїми шаблями та громами поволоклася далі, а він подумав, що це перший дощ, який застав його в дорозі. Не було біля нього звичної зграйки мух, і це раптом звеселило його. І хоч так само пекло в грудях, рушив у шлях упередній бадьоріше.
Втекти від мух, однак, йому не вдалося. За мить знову зазуділо біля вуха: висіла за плечима прозора хмарка. Крутливі й швидкі мухи переганяли його і відставали, збивались у льоті одна з одною, і странній понурився упокорюючись. Не мав права радіти, бо раптово починав боятися самого себе. Ноги його черпали дорожню грязюку, а коли траплялася калюжа, не обходив, а брів навпрошки:
Лежав у полі і вдихав у себе запах зела. Вже не цікавився тим, що було в минулому: не потрібно воно йому стало. Тіло гуло від утоми, а над головою безживне