Сліди на піску. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
нашій поезії хоч клаптик синього неба, щоб не зачерствіли у битвах ваші серця!»; у моїй душі наростав протест проти зневолення: а хіба чиста краса «без тенденційної прикмети, без гучних покликів до бою» – то не життя? Я весь свій творчий вік слухався вас, Великий Метре, і все чекав дозволу порозкошувати в прозорих водах естетики, а ви й донині очищаєте від неї штуку – скільки вона від цього втратила! І я більше не хочу сліпо вам підкорятися, я вирушаю на пошуки красивого й ні до чого не зобов’язуючого слова, я прагну вийти на незаймані буколічні левади прекрасного.
Доброго дня, моя новітня й незнайома Nota Bene!
Я добре знаю: будь-яка праця, в тому числі й письменницька, виправдовує себе лише тоді, коли вона додає до людського існування бодай дрібку нового смислу… Мене огортає сумнів, чи вдалося мені цього досягти, я виймаю зі стелажа томи написаних мною книг, продумую зміст кожної з них і запитую себе: якою ж новизною я збагатив духовний світ мого читача? Інформацією, фактажем, політичним підтекстом, мистецькими знахідками, ліричністю, темпераментом фрази, лаконічністю мови, витворною стилістикою?
Напевне, й цим. Проте усвідомлюю, що над усіма переліченими категоріями мала б вивищуватися одна, універсальна, яка б їх узагальнила й підвела до одного поняття: краса мислі!
Мисль повинна бути гармонійною, схожою на мудру і вродливу жінку – чи то часто трапляється подібне поєднання? Та коли природа зненацька витворить такий величний симбіоз, хто ж тоді встоїть перед всемогутнім дивом, хто не потрапить у залежність від нього, хто, пізнавши його, не збагне нової грані життєвого смислу?
Я закінчив свій буйний, тривалий і виснажливий танок, що, немов гуцульський «аркан», загнав мене до сьомого поту, і я, знеможений, віддихуюся й продумую весь рисунок танцю від початку до кінця і найбільше сумніваюся у вдалості його початку. Чи варто було пускатися в крутіж з вимахом бойового топірця, символізуючи цим битву і кровопролиття; чи не розминувся я, танцюючи, з сутністю мистецтва – образом краси землі та її природи, завжди доцільної і мудрої, з якою я від народження злитий і тому мав би стати її речником, а не апологетом суєти земних істот, котрі ту природу безжально тратують, – чи не краще було розпочинати свій «аркан» з ліричних ритмів? Бо хто такий письменник: протоколіст подій, учасник битв чи передовсім естет? Котра з цих сутностей стоїть найближче до мистецтва, яке я обрав своїм фахом і безнастанно наповнював ним своє життя?
Та ба… Не ми вибирали для себе найзручнішу позицію у праці й боротьбі – нас обставини заганяли до того чи іншого шанця. Інстинкт національного самозбереження примушував нас вникати передовсім у політичні проблеми, а те, що належало до сфери прекрасного, доволі часто проростало в наших творах поза авторською волею, немов ті не засіяні господарем волошки й польові маки серед пшеничних ланів. І мені здається, що настала нині найвища пора вивести з марґінесу справжню красу, без якої ми залишилися нецікаві й прісні, немов