Сліди на піску. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
грози, яка десь там, на західному прузі, іноді засиніє і розпливеться; розпечена баня неба жорстоко висушує землю, і вона мліє, лінивиться у своїй перестиглій красі: я думаю тепер про те, що без протиставлення тепла і холоду, погідності й забуреності, любові й ненависті пропала б привабливість світу; мені пригадується ліниве існування розімлілих серед вічного літа мешканців екватора і суворий первісний побут пожильців Півночі, які не знають літнього тепла, і стверджую про себе, що благословеннішої за мій край місцини на землі немає, я по-синівськи люблю його, а в припливах любові вчувається мені добрий тихий голос мого Вчителя.
Хто тобі сказав, синку, що я забороняю захоплюватись красою, хіба ти не знаєш моєї туги за зів’ялим листям і моєї радості від того, що на цвіт дрібний в зими сили нема? Але ж нерозлучно межують між собою білий і чорний кольори – на всьому світі і в душі кожної людини, а тому наш слух мусить бути однаково настроєний як на елегії, так і на бойові гімни.
Це правда, Вчителю: хто не задумувався над цією двоєдиною сутністю життя? Вольтер і Франко, Ґете і Леся Українка… Вічна антитеза, вічна єдиність, вічна точка спримирення і вічна боротьба, яка спороджує діяльність. Це людська сутність. Тварина бореться лише з оточенням, а не сама з собою, вона не може стати ні лотофагом, ні збойником, бо не осмислює своїх життєвих можливостей.
Але не забувай, що людина не позбавлена й осмисленої жорстокості, як теж – осмисленої байдужості. Тільки думаюча істота може стати патологічним убивцею або патологічним лінивцем. Вона не запрограмована, як твар, мисль стає для неї то приятелем, то ворогом; маючи Божий розум, але позбавлена почуття Божої справедливості, людина спороджує ту мисль – коли праведну, а коли злочинну. То щоб не схибити, мусимо озброюватися в любов, яка без ненависті не існує.
Мій Учитель суворий: розмовляючи з ним, я відчуваю, що надто вже розніжився на лоні спокійної природи – повинен статися струс. Якби навіть нагрянула така гроза, як тоді – в Карпатах, я б її тепер не відвертав: хай би щезла назавше з моєї душі підступна зваба Рахманії.
На заході нарешті почали схрещуватися бартками Чорнобог з Білобогом, від крицевих зударів вистрелили в небо блискавки, а по наварійському небу стрімко просувалася чорна градова хмара.
На моє обійстя забігли сховатися від грози, яка вже сипнула першим льодовим горохом, дві жінки, одна з яких була моєю давньою приятелькою й мала дачний будинок на другому боці масиву, другу ж побачив уперше. Я зрадів гостям, запросив їх до своєї вілли, розцілував приятельку, з якою мене в’язали довголітня дружба й безкінечні літературні розмови й суперечки; перестрашена смерчем, що вже нахлинув на городи, ламав крихкі черешні й нагинав додолу яблуні та волоські горіхи, вона заволала, щоб я узяв до рук свою бартку й відвернув біду – ти вже це робив не раз, ти можеш, умієш! – та я навіть не поворухнувся, й вона не могла зрозуміти, чому я не виконую її прохання.
А я стояв, ніби заворожений: до мене допитливо й з цікавістю приглядалася незнайома