Сліди на піску. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
тут диктував синові Андрієві безсмертні твори спаралізований Франко, Коцюбинський писав свою найкращу повість, а Хоткевич перемінював простих парубків у знаменитих акторів, – у Криворівні завше творилося нице ницими, а велике великими людьми, які – й одні, і другі – неодмінно покидали цей край, а залишалися тут народжені: опришки стріляли з крісів на Ігреці, намагаючись налякати весь світ, а упівські партизани сторожко стояли на варті біля своїх криївок; тут білоголовий хлопчина при сяйві місяця гріховно приглядався до білого тіла майбутньої княгині, а хтива молодиця кликала до себе на ніч жовтодзьобих юнаків – був цей край для всіх гостинний і водночас чужий, невпізнаваний, і ми з Любкою розуміли, що явився він нам для оглядин, немов чарівна касетка, однак вжитися в ньому ми не зуміємо так само, як неможливо перемінити музей на готель…
Ми це враз відчули й непрошені, зчужілі подалися шукати виходу з криворівенської тіснини, що протискалася між крутими схилами понад рікою й, щодалі звужуючись, ставала схожою на стрілу, яка зривалася з натягнутої тятиви й пробивала вузьку ущелину, прохідну тільки для кіз та гуцульських коників й вилітала на свободу розлогого й спокійного Жаб’я. З тієї ущелини ми вийшли на роздолля, де нас чекало ще одне диво, й здалося Любці, що воно для неї однієї призначене…
Із жаб’євського церковного майдану після шлюбної церемонії вирушив весільний кортеж. На чолі процесії гарцював на угорському аргамаку князь, він міцно натягував вудила, аж здиблював на задні ноги буланого огиря: під вершником рипіла тарниця, застелена чапраком з білого сукна, крисаня з павами й бісерними трясунками за плетеною з червоної волічки околичкою була йому за корону, бо ж – князь; на плечах мав накинутий сардак, защеплений під шиєю вущанками з кольорових китиць; поруч із аргамаком ступала спокійна кобилиця; княгиня у високому вінку, з якого звисали різнобарвні бинди, сиділа в сідлі легко й вудила тримала в опущеній руці; молоді були поважні й статечні, а позаду них бісилися на «гуцуликах» дружби, коні брикали, бо їм була дана воля, дружки йшли поруч з білою кобилицею й співали весільної: «А я йому заспівала, як він мене кликав: бери мене до постелі, бо я вже велика!»; за дружбами й дружками потягнулася змійка весільних гостей, кортеж прямував до криворівенської ущелини, заходив у неї і звивався в тіснині, мов вуж; ми з Любкою стояли над фосою, відступивши від процесії на кілька кроків, і я бачив, як моя кохана не може відвести очей від князя, ніби хотіла віднайти на його обличчі риси білоголового хлопчика, який колись осліп від білизни дівочого тіла, що купалося у місячному сяйві, – і тут сталося чудо: Любка враз перемінилася на княгиню, я побачив її в сідлі на кобилиці – була вона тією самою, котра щойно стояла біля мене над фосою, тільки її очі палахкотіли вологою зеленню, мов роса на конюшині при сході сонця, й довге русяве волосся спадало з плечей аж до стремен; Любка впритул підігнала кобилицю до князевого аргамака, аж дзенькнули, зіткнувшись, остроги,