Микола Амосов. М. П. ЗгурскаяЧитать онлайн книгу.
серцеві клапани з покриттям. Він автор понад 400 наукових праць, серед яких 19 монографій. Його доробок присвячений хірургічному лікуванню захворювань легенів, серця, кровоносних судин, медичній кібернетиці. Широкої популярності Амосов набув завдяки розробленій ним оздоровчій програмі «Три тисячі рухів щодня», яка передбачає комплекс оздоровчих процедур: тригодинні пішохідні прогулянки, біг та вправи з гантелями. Микола Михайлович написав також чимало науково-популярних трактатів. Його книгу «Голоси часів» перекладено на 30 мов світу.
Дитячі роки. сім'я та школа
Микола Михайлович Амосов народився 6 грудня 1913 року в небагатій селянській родині в Ольховому біля Череповця. Як написав він сам в автобіографічній книзі «Голоси часів»: «Усі мої пращури – селяни. Мама була акушеркою в північному селі поблизу міста Череповець. Жили ми дуже бідно: мама не брала подарунків від пацієнток. Вона стала для мене прикладом на все життя. Батько нас залишив, тому саме мама була для мене ототожненням сім’ї. Справді ідеальна людина: на все життя. Бабуся навчила мене молитися, селянське господарство – працювати, а самотність – читати книги». Сказати, що мама багато важила для майбутнього світила медицини, значить не сказати практично нічого. Його батько, за визначенням самого Амосова, з напівселян-напівробітників, схильний до «сімейної пристрасті» – міцних напоїв, як уже говорилося раніше, недовго жив з родиною і по суті не мав на сина жодного впливу. Переважно, за таких умов постає в уяві матинчин синочок, але не в цьому випадку – син, вихований мамою, успадкував від неї найкращі якості, розвинув їх до найвищого ступеня, і став видатною особистістю багато в чому завдяки саме їй.
Єлизавета Кирилівна Амосова (дівоче прізвище Никанорова) була жінкою з непростою долею та неординарним характером. Походила вона з села Суворового Чорозерського району на півночі Вологодської області. За спогадами Амосова: «20 будинків, «ведмежий кут» – дослівно! Полювання на білок, лисиць і на ведмедів». Історія цих місць не знала поміщиків – селяни вважалися «казенними». Дід ученого жив достатньо заможно, мав міцне, але примітивне господарство ледь не на рівні ХІV століття: рало, дерев’яна борона, кінь, дві корови, десяток овець. Але найманої сили не використували; попри те, що свого хліба не вистачало, всі роботи виконували члени великої родини. Мали навіть маленьку крамничку – підмогу для мисливства і господарства. В родині Никанорових було п’ятеро синів і дві доньки. Мати Миколи – найстарша з дітей. Микола Михайлович пригадував в «Автобіографії»: «дядько Павло – чекіст з 1918 року, дослужився до генерала, заарештований і розстріляний в 1937 році. Тітку Євгенію – колгоспницю, посадили «за колоски», померла вона в тюремній лікарні. Чув, що ще двох дядьків убили під Сталінградом».
Єлизавета Кирилівна народилася 1884 року. Була вона не по роках тямущою і розвинутою дівчинкою, в ранньому віці навчилася добре рахувати і читати, з дитинства найкращим дозвіллям вважала книжки. На читанні й «погоріла»: до родинної крамнички, в якій вона, як головний сімейний рахівник, вела всю бухгалтерію, і де ніколи не спостерігалося натовпу покупців (як не як, «ведмежий кут»!), почав навідуватися юнак із сусіднього села; на літературному ґрунті в них зав’язався роман. Пристрасні почуття дали свій плід, але весілля не відбулося. Народилася дівчинка – старша сестра вченого Марія, Маруся. Життя Єлизавети після пологів дуже ускладнилося – для північного села того часу «принести в подолі» – це ганьба, заміж ніхто не візьме. Аби замолити «дівочий гріх», бабуся водила її пішки до Соловецького монастиря. Дід вирішив улаштувати долю доньки: вивчити її. Повіз до міста Кирилів, до знайомих; вони знайшли вчителя, котрий взявся готувати Лізу, аби вона екстерном склала іспит за чотири класи гімназії. Займалася багато, екзамен склала успішно і вступила до школи повитух у Петербурзі. Єлизавета провчилася там три роки і стала акушеркою.
Згодом Амосов написав: «У пам’яті мало що залишилося з її розповідей про життя в столиці. Жила там дуже бідно, але цікаво. У Пітері мама стала, назвемо це так, «середньо інтелігентною» людиною. І навіть атеїсткою, хоча й не войовничою». Дід Никаноров присилав, до слова, копійки; на життя вона заробляла чергуваннями в клініці при багатих пацієнтах. Однак усе одно згадувала свої студентські роки як свято. Там було багато таких же бідних слухачок, вони цікавилися всім, відвідували лекції та збори, ходили на гальорку в театри, читали і сперечалися.
У 1909 році земство надало Єлизаветі Никаноровій місце акушерки у фельдшерському пункті в селі Ольховому Череповецького повіту Новгородської губернії – за 25 км від Череповця. В Ольховому вона самовіддано працювала довгі роки і там же закінчила своє життя. Фельдшери мінялися кілька разів, а вона залишалася тією ж «Кирилівною», як її називали в цілій окрузі. Робота сільської акушерки була важкою, медпункт обслуговував десять-дванадцять сіл і селищ в радіусі десяти кілометрів – шість-сім тисяч жителів. Найближчий лікар знаходився в Череповці. В медпункті (або «аптеці», як його називали селяни) працювали фельдшер (не завжди) і акушерка. Зі слів матері Амосова, на початку двадцятих років «аптека» залишалася такою ж, якою була ще при земстві: три кімнати – чекальня, приймальня, де фельдшер або акушерка приймали хворих, і сама аптека – шафи з ліками,