Осінні узори. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
складаю, – боронюся перед своїм другим «я», що виросло в мені з моїх власних сумнівів. – Я не вловив мелодії».
«Бо ти боявся брудних від праці рук, а щоб не дотикатися до них, придумав теорію: талант для слави! Щоби творчість людей мав змогу вивчати зі сцени, а не з життя. Бо воно часом рапаве, чорне, запилючене!»
Хто це говорить у мені? Я прийшов сюди, сповнений мрій, мелодій і поезії. Хто заліз у душу й вигризає все це без жалю?
«Талант для слави? А в цих людей, що на дарабах, нема таланту? То візьми їх на сцену і на бутафорній ріці хай ведуть вони паперові плоти, щоб доступнішою була тобі казка Черемошу!»
«Та досить!»
«Дивишся і не віриш, що хтось віддає свій талант людям, не думаючи про себе? Оранжерейний рододендр…»
«Хто руйнує мій спокій, відпочинок?»
«Спокій? То складай пісню про спокій, а не про Черемош… Ти побачив потічок і назвав його рікою. Ти пройшовся верхами Чорногори й назвав її Швейцарією. Ти побачив людей і назвав їх чарівниками. Що знаєш ти про цих людей і про цей край?… Ось де народжується пісня, якої ти не міг вловити. Ось як грають хвилі Черемошу! Ти вривався коли-небудь так у життя, як ці плотарі – в кип’ячу бурхать?»
Мовчу. Я починаю розуміти силу й безсилля, поезію і марнославство. Рву на шматочки зошит розпочатих пісень.
Рано-вранці приходжу ще раз на полонину. Розкажу Оленці про те, що зрозумів за ці два дні.
Чую пісню. Оленка подоїла овець, і її пучки ще терпнуть від втомлюючого циркання. Вона зцідила жентицю, сушить будзи на сонці й співає. Не на сцені, не напоказ, не за оплески.
Я підкрадаюся, щоб побачити її на самоті. Але вона не сама. Біля неї той, хто не уявляв собі її ніколи в пишному платті, хто розуміє її працю й пісню, хто любить свіжі високогірні, а не оранжерейні рододендри.
Бачу, як обнімає парубок красуню, як впивається вона в його губи й знемагає від щастя.
Мені не соромно, що підглядаю. Я починаю по-новому розуміти філософію життя.
Прощаюся з Карпатами. Не несу з собою ні одного записаного слова. Йду хребтом у напрямку Піп Івана й милуюся рододендрами, хочу запам’ятати, як цвітуть вони на кряжах.
Я приходив сюди, щоб узяти крихітку того, що беруть тут люди як свою власність, і на цьому матеріалі створити пісню. Але не беру з собою тієї крихти. Крихта – для бідних. На ній не створиш пісні.
А все-таки, що ж несу?
Багато. Нове розуміння краси.
Я ще приїду до тебе, моя Чорногоро – веселко над рівнинами. Приїду без казкових ілюзій, не на відпочинок, а як плотар, рубач, вівчар. Сьогодні я закохався в тебе. А колись нап’юся до захмеління твого життя, твоєї молодості.
1960
Мить краси
Мені давно хотілося побачити хоча б на одну мить всю красу світу в одному фокусі, щоб пізнати її.
Буваючи на самоті, я думав іноді, що зрозумів красу, та завжди ніяковів, коли вона поставала переді мною у своїй незбагненній вічності. Мов розбурхане вночі море, що стихає перед світанком.
Мені давно хотілося побачити