Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген ПоложійЧитать онлайн книгу.
ходімо до мене! У мене коньяк, – запропонували, виляючи штанинами, сині лікарняні. – В холодильничку.
– А ходімо! – молоді загорілі ноги різко розвернулися на підборах до виходу, і Кабан побачив пружні блискучі гомілки. – День попереду важкий.
– І спекотний, – підтакнули сині лікарняні.
Кабанові здалося, що він навіть відчув, як у синьоштанього санітара від передчуття коньячного задоволення заворушилися пальці ніг.
– Чуєш, Греку, а нащо ти дівці про півгодини гнав? Тут же роботи – на сім хвилин. Дід цілком нормальний, раз-два підправити – і готовченко.
– Ага, братан, а по півштуки вона нам за сім хвилин, думаєш, відвалить? А от за півгодини – відвалить. Отже, діставай причандалля, давай діда фарбувати.
Мужики заметушилися довкола Сергія Петровича, дістали інструменти і взялися за роботу. Кабан лежав тихо, прагнув рідше дихати і думати про щось своє.
Раптом він почув характерний шелест целофану сигаретної пачки і клацання запальнички, в морзі миттєво запахло міцними дешевими сигаретами. Кабан судорожно гикнув, прагнучи не ворушитися і не шуміти, і ледве стримав стогін – палити захотілося неймовірно.
– Агов, ти щось чув? – поховальник відірвався від обличчя старого.
– Що чув? – другий зосереджено відкорковував чекушку.
– Ну, начебто гикнув хтось.
– Я не гикав, – «шпок» – відкоркувалася чекушка.
– Тобто, це не ти гикав?
– Та ні, тобто так – це не я гикав. Тобто, ні. Коротше, це пляшка гикнула, ги-га-га!
– Так тихіше ти! Не палися. Заховай чекушку, я ще не закінчив дідуся прикрашати.
– Буде тобі, давай вже.
Кабан почув, як мужики відсьорбують з пляшки – полицю, де лежав Сергій Петрович, він не бачив, і що там відбувалося, міг реконструювати лише за звуками. «Як сліпий могіканин уночі в преріях», – подумав Кабан, колись у дитинстві він зачитувався Фенімором Купером.
– Слухай, а чого цих не забирають, з ополчення?
– Так нікому. Вони начебто і не наші, але в той же час начебто і наші, а забрати нікому.
– Це як?
– Ну, не місцеві вони, росіяни, з Уралу звідкись, типу розвідка «Новоросії». Невдало зайшли.
– Всі семеро?
– Нє. Ось цей, що молодше, чорнявий, я чув, наш, місцевий, іловайський, а хлопчисько – син його. Попали під міномети, їх усіх разом і накрило.
– Бля, укропи – фашисти! Дітей не жаліють!
– Та хіба ж вони кого пошкодують? Всім кишки виймуть! Бачив, що по телеку Росія показує?
Кабан зачаївся щосили, розуміючи, що один необережний рух, одне зітхання зараз його видасть, і всі зусилля останніх днів і ночей, вся його пруха закінчиться – здадуть із потрухами. Він набрав повний рот слини, щоб прогнати смак курива, і спробував зосередитися на обличчі доньки. Довге темно-русяве волосся, яке вона так красиво розчісує перед дзеркалом, карі очі, але несподівано перемкнувся на свій загін. А як там хлопці? Він раптом усвідомив, що за весь цей час запитання про долю товаришів лише пару разів виразно звучало в його голові. Від дружини він