Вибрані новели. Василь СтефаникЧитать онлайн книгу.
Ой, боже, ти даєш принуку до гріха, але не даєш сили змити гріх. Не вб’ю тебе, небоже, хоча чую в собі мус, моє серце трясеться, як павутина на вітрі, ох, коби я могла виймити своє серце і запхати тобі його в горло, щоби ти вмирав з двома серцями, а я без одного.
Рано.
— Це чия дитина?
— Та знаєш, що не твоя, лиш моя.
— Та й цю вигодуємо.
— Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама погодую.
Вона притулила до себе хлопця залізними руками, думала, що бахне сокирою, і воліла, щоби вперед сама загинула, аби не дивитися на судороги маленьких ручок.
— А-га, то ти баба, чоловіче, то ти не жартуєш, то тобі легко нести ганьбу своєї жінки.
— Ти знаєш, що відколи я стала курвою, то до мене дзвонять у вікна всі хабалі, я тобі більше не жінка, такої жінки тобі не треба.
— Лишаю тобі Катерину, вона величенька, вона твоя, я собі йду геть з моєю дитиною.
Зі скрині вибирала своє віно. Для себе взяла дві сорочці і кожушинку.
— Це решта, — каже, — для Катерини, вона дуже розумна і чемна, тобі з нею буде дуже добре.
Вона йшла вулицею з дитиною.
За нею мати і батько, і сестри, і сусіди, всі кричали:
— Не йди, не йди.
Але вона майже бігла, і як вийшла на гору і зобачила стовпи високих гір і ясні ріки, то глибоко відітхнула, дала грудь синові і шептала:
— Гріху, мій гріху. Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій сину.
ДАВНИНА
Вони всі троє вже в могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові в їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.
Дід Дмитро поклав на грунт чотирьох синів. А як їх поклав, то лишився в старій хаті сам з бабою. Не лише з бабою, але з волами, з коровою і кількома моргами поля. То коло хати і коло волі ходив дід, у хаті поралася баба, а поле сіяли сини, а збирали бідні люди за сніп за третину. Дід ходив коло волів, напоював, чесав, замітав стайню і подвір’я і витинав коло плотів бодяки. Але найстарша його робота то була така: він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої немало призбиралося за п’ятдесятлітнє ґаздування. І все щось він з того стриху скидав на землю і волік перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв. Це була його найлюбіша робота. Він, відай, нагадував собі давні літа коло тої роботи, і тому так вона йому прийшла в смак. Як не чесав волів, то, певно, майстрував коло старого ярма або коло старого плуга.
Воли годував три роки. По трьох літах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотці, за двіста ринських купував другі, молоді воли, а дві сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скрині.
Збіжжя не молотив по кільканайцять років, і подвір’я його було закладене доокола стіжками. Найстарший стіжок був чорний, той під ним сивий, менший від цього сивавий, тогідний білий, а цьогорічний жовтий, як віск.
Щомісяця він смотрив ті стіжки, чи миші їх не поїли або чи не