Талан. Михайло СтарицькийЧитать онлайн книгу.
о т е н к о (упавшим тоном). Я так… од природи… У мене такий голос… Що ж, мене поставлено режисером.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Так коли ви режисер, так не робiть бешкету! (Заходить в уборну, грюкнувши дверима).
В И Х I Д IX
Котенко та Лемiшка.
К от е н к о. Готово? Завiсу! Всi на мiсця!
Л е м i ш к а (бiжить злякано). Ох, господи!
К от е н к о. Куди, старий?
Л е м i ш к а. Надобность… книжки…
К от е н к о. В будку!
Л е м i ш к а. Только… листика… до книжки листика… Водевiлем пiдвели… водевiлем… Я прихватком…
К от е н к о. До будки менi! Тут завiсу дали, а вiн…
Л е м i ш к а. Да… возмутительно… Але я завжди i душею, i серцем… по гроб живота…
К от е н к о. Годi базiкати! Гайда! (Повертає за шиворот).
Л е м i ш к а. Не утруждайтесь… лечу, лечу! Я напам'ять… од палятурки до палятурки! (Бiжить).
В И Х I Д X
Лучицька та Маринка, потiм Жалiвницький.
Котенко забачив – i за лаштунки.
Л у ч и ц ь к а (задихавшись, вбiгає в 1-у уборну). Ох, як бiгла! Серце мало не вискочить!.. Що? Опiзнилась?
Ж а л i в н и ц ь к и й (з уборної). Нi, тiльки що почали. (Iде до неї).
Л у ч и ц ь к а. О? То я вспiю, – ще багато часу… мiй вихiд останнiй. Добре, що я маю звичку дома одягати костюм. (Начинає гримуватися). Ху, як дух забива: так налякали! I що се сталося!
Ж а л i в н и ц ь к и й (убраний парубком). Якийсь гедзь укусив. Даймо, що я знаю, який отой гедзь…
Л у ч и ц ь к а. Який же?
Ж а л i в н и ц ь к и й. Квятковська.
Л у ч и ц ь к а. Не може бути: вона така добра; зо мною ласкава, як сестра…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Вiрте! Та вона готова вас в ложцi води утопити.
Л у ч и ц ь к а. За вiщо б? Хiба за те, що я її люблю?
Ж а л i в н и ц ь к и й. За те, що таланом забиваєте. Ви готовi за всiх головою наложити, а для вас то нiхто й пальця не врiже: про свою шкуру всяк дба, а в вiчi, звичайно, скалить зуби…
Л у ч и ц ь к а. Як ви хмуро дивитесь на людей: при такiй вiрi тяжко й жити! А я певна, що зовсiм поганих людей i нема, що обернiться теплим словом навiть до лиходiя, то i в його бог озоветься…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ох-ох! Коли б то так! А краще не дiймайте вiри, то не зневiритесь.
Л у ч и ц ь к а. I вам, значить, не дiймати? (Подає руку). Я й привiтатись забула!
Ж а л i в н и ц ь к и й. I менi навiть.
Л у ч и ц ь к а. Гай-гай! Який же ви, друже, непевний. Нi, на вас я як на гору: ви в мене найщирша, найрiднiша людина… та ще моя няня, бабуся. Коли б не ви, я не знаю, що б зi мною сталося. Я не забуду до смертi тiєї першої зустрiчi, коли я, божевiльна, з одчаю мало на себе рук не зняла. Ви постерегли мою страшну думку, ви одiгрiли порадою теплою моє серце задубле, ви визвали благодiйнi сльози; ви показали менi нову путь, яка може загоїти врази… i я припала з захватом до нiг нового бога… Як же менi вас не любити? (Простягає йому руку).
Вiн цiлує.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви освiтили сей храм i стали в йому богинею. Але пробачте менi слово, – спокуситель знов тут, пантрує за вами, коршуном над головою кружить.
Л у ч и ц ь к а (спалахнувши). Його зальоти тепер не страшнi. Я, признатись, i спiзнилась того, що боялась стрiнутись з Антоном Павловичем.
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви менi тiльки позвольте, то вiн i носа сюди не покаже.
Л