Лис Микита. Іван ФранкоЧитать онлайн книгу.

      Лис собі в вечірню пору

      З діточками коло двору

      Розмовляючи гуляв,

      Аж тут голос у діброві

      Обізвався: «А, здорові!

      Ось до вас я причвалав!»

      «Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?

      Ну, мабуть, якусь велику

      Новину несеш до нас!

      Ти втомився? Ти сумуєш,

      Ну, до хати! Заночуєш,

      То й балакать буде час».

      Всі гарненько привітались,

      Про здоров’я розпитались,

      Випив вишнячку Бабай.

      Сів на приспі, віддихає, —

      Лис про царський двір питає:

      «Ну, балакай, не зітхай!»

      «Гей, синашу, схаменися, —

      Так сказав Бабай до Лиса, —

      Що за збитки робиш ти?

      За що ти з післанців кпишся?

      Чи направду ти боїшся

      На той царський суд іти?

      Я ж гадаю, синку милий,

      Що ти зможеш в одній хвили

      Ворогам заткати рот.

      Адже всі їх глупі мізки

      Проти твого стоють тріски!

      Отакий то весь народ!»

      «Правду кажеш, любий стрику, —

      Рік Микита, – і велику

      Ти охоту в мні підвів.

      Що ж, піду! Най всі побачуть!

      Хто сміється, ті заплачуть.

      Цар на ласку змінить гнів!

      Хоч там цар на мене лютий,

      Та він знає, що в мінути

      Небезпечні, в чорний день

      Всі торочать не до ладу,

      Але дати мудру раду

      Вміє тільки Лис оден».

      І ввійшли оба в світлицю,

      Привітав Бабай Лисицю,

      Всі засіли край стола.

      Лисенята Міцько й Міна

      Повлазили на коліна —

      Живо гутірка пішла.

      «Дуже лютий цар, Бабаю? —

      Рік Микита. – Знаю, знаю,

      Жаль йому медвежих мук!

      Та в нас був старий рахунок, —

      Довго ждав я на трафунок,

      Щоб дістать його до рук.

      Тому літ ще небагато,

      Як Бурмила Лев, наш тато,

      Губернатором зробив

      На підгірські наші бори,

      Щоб звірячі справи й спори

      Всі по правді він судив.

      Оттоді-то Вовк Неситий

      Напосівсь мене здушити,

      А з Бурмилом змову мав;

      І на суд губерніальний

      За мій помисл геніальний

      Перший раз мене позвав.

      Що за помисл? Слухай, друже!

      З Вовком раз, голодні дуже,

      На поживу вийшли ми.

      День. У церкві дзвін десь дзвонить, —

      Та нас голод з лісу гонить

      Серед лютої зими.

      До села йдем осторожно,

      Нюхаємо, де би можно

      Чим масненьким поснідать, —

      Аж тут сала, м’яса запах

      Не лиш в носі, а аж в лапах

      Закрутив нам – хоч тут сядь!

      Тії пахощі нас гарні

      До попівської спіжарні,

      Мов по нитці, довели.

      Стали ми довкола нюхать,

      Чи