Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. СорокаЧитать онлайн книгу.
всіх ударив мушкетний постріл. Рудницький, не встигнувши навіть кавкнути, полетів з коня. Швидко, моторошно, наче мішок. Іван блискавично повернув голову в бік, звідки почув постріл. Не далі, як за сорок кроків, за рідким кущиком верболозу Омелько закладав за спину мушкет.
– Гей, собаки! Чи ви не по мою душу?! – і він щосили уперіщив коня. – Ловіть!
За хвилину біля Івана залишився лише кінь невдахи Рудницького і він сам, ногою заплутавшись у стременах, з широко розкритими невидющими очима і темною плямою на лобі. Іван неспішно торкнув коня, об'їхав розпростерте на землі тіло і подався до хутора. Сутінки приховували посмішку на його обличчі. Він не мав сумнівів – Омелька їм нізащо не нагнати. Колесо долі стрімко підхоплювало Івана, і він відчував: золота пора дитинства залишається позаду. А попереду… Один Бог знав, що чекає його попереду.
Розділ II
І
Терпкий, сповнений ароматами перегрітого степу вітерець розчісував неслухняну тирсу, утворюючи в ній важкі темно-зелені хвилі. Звідкілясь з височини подавав свій пронизливий голос сокіл, якому вторив безтурботними переливами життєрадісний жайворонок. Сонце, не дивлячись на те, що наблизилося вже до заходу, все ще відчутно припікало. Козацькі коні, немов човни, які неквапно прорізають річкові хвилі, розтинали могутніми грудьми море степових трав. Одразу ж за вершниками трави знову змикалися, чим доповнювали подібність до безмежних морських просторів. Далеко на обрії, вкрита імлою відстані, застигла, немов острів серед океану, одинока могила. Німий свідок століть, що пропливли над нею, майже не змінюючи вигляду її урочистої непорушності над степом. А степ жив. Ґелґотав, шипів, цвірінчав і ревів з різних сторін на прибульців, які мали нахабність тривожити його спокій. Мало не щохвилини з-під кінських копит вистрибували куріпки, зайці та лиси. Стрімко пірнала у трави вигріта на сонці гадюка, важко підіймала своє тіло в повітря невправна дрохва. Час від часу, лякаючи коней, десь здалеку долинало густе басовите ревіння чи то тура, чи то казкового полоза – змія, який, згідно з чутками, міг розчавити, опутавши міцними кільцями, вершника разом з конем. Але на обрії не виникало жодного руху, лише одвічні хвилі у високих травах.
Надвечір пласка немов стіл рівнина почала виказувати невидимі здалеку зморшки місцевості, дорога нарешті пішла похило донизу, і за півгодини невеличка кавалькада вершників почала збігати стрімким схилом глибокої балки. Утворена природою схованка серед степу мала продовгастий перетин, була близько версти завдовжки і не більше півтораста кроків завширшки. На порослому кущами верболозу і шипшини сподові балки виблискувала у променях вечірнього сонця невеличка калюжка-озерце, один берег якого був вкритий очеретом та паростками запашного татариння, а другий, дещо вищий, смарагдовим килимом невисокої трави. Там розкинули над плесом свої могутні крони три кількасотрічних дуби. До них і спрямували коней потомлені мандрівники. Зійшли в затінку дерев з коней і повели змучених спрагою тварин до води. Коні пили довго, грузнучи передніми ногами в намулі, стригли