Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. СорокаЧитать онлайн книгу.
поступово осіли і перетворилися на дзвінкі струмочки, а птаство защебетало серед вбраних у свіжу зелень дерев, на хутір Богуна надійшла сумна звістка: у Києві від ран, отриманих під час Хотинської битви, помер гетьман Запорізького війська Петро Конашевич Сагайдачний. Стояв кінець квітня 1622 року. І хоч козаки та й сам хорунжий уже кілька місяців очікували цієї новини, вона все ж приголомшила. Спочив у Бозі славний український лицар, захисник православної віри і прадавніх козацьких вольностей. Рана від кулі виявилась смертельною, тож на території київського Братського монастиря з'явилася могила, якій не судилось дійти до нас, нащадків гетьмана. Десь, у сивій глибині десятиріч, поховано ім'я бузувіра, котрий провів фундамент нової церкви костями козацької слави…
Разом зі смертю гетьмана почали згасати останні примарні надії на те, що польський уряд виконає обіцянки, які давали король і сейм у час, коли Річ Посполиту лихоманило перед лицем чверть-мільйонної ворожої армії. І справді, не говорячи вже про виплату обіцяних п'ятдесяти тисяч злотих козацькому війську, поповзли приголомшливі чутки про скасування в Україні православної ієрархії, що її так наполегливо відновлював Сагайдачний, вдаючись задля цієї ідеї до всіх мислимих і немислимих засобів, серед яких було таємне від польської влади висвячення Ієрусалимським патріархом Феофаном православних єпископів і вступ всього Запорізького війська до київського Богоявленського братства. А ще ці дуже схожі на правду чутки мовили про найнаболіліше – про чергове зменшення козацького реєстру. Цього разу на три тисячі. На жаль, чуткам було суджено справдитися, що миттєво жбурнуло Україну у вир жорстокого кровопролиття і козацько-селянських повстань.
Але все це було попереду тієї чудової весни. Поділля поступово одужувало від ран, нанесених минулорічними татарськими наскоками. Пора була готуватись до сіяння, поправляти занедбане за минулу осінь господарство на хуторі, словом, надолужувати все, що було згаяно через Хотинську кампанію. Однак Федір Богун не мав на це часу. Від наїзду на свій хутір він не міг полишити думки про покарання злочинців і вирішив домогтися свого будь-що. Тим більше, що він мав кілька листів з іменами нападників, а один з тих листів навіть з гербовою печаткою якогось шляхтича на ім'я Круківський.
– Цить, бабо! – відповідав він на умовляння Горпини покинути почате. – Не для того ми кров проливали за короля, щоб нам тепер в обличчя плюнули. Є староста, є підкоморій,[8] є закон! Нехай харцизам другий раз грабіж чинити буде непринадно.
І потяглися поїздки в Брацлав, суди, тяжби, які зайняли майже все літо. Федора тижнями не було вдома, а час плинув своїм звичним руслом. Іванко, який не розумів, чому тато приїздить все похмурішим, радів яскравим і теплим літнім місяцям. Цілими днями пропадав разом з рештою козацьких дітей у лісі, на левадах за хутором або на вкритих височезними травами берегах Південного Бугу. Ловили сильцями зайців, рибалили в тихих затонах сріблястих карасів, яких одразу ж смажили на жарині. І не було страви смачнішої для босоногих хлопчаків, ніж впольована власноруч здобич, не було меж