Санькя. Захар ПрилепинЧитать онлайн книгу.
кухні горіла слабка лампочка. Усе було засиджено мухами, і коли бабуся ввійшла, кілька мух беззвучно злетіли. Трохи покружлявши, мухи знову спокійно сіли – вони були ситі й мляві.
Бабуся тихо говорила про синів – у неї було три сини – Сашків батько й два Сашкових дядьки, один з яких був Сашковим хрещеним. Усі сини померли.
Першим помер наймолодший, Серьожа – розбився на мотоциклі, п’яний був. Два роки тому, улітку, у п’яній бійці загинув Сашків хрещений, Микола, він був середнім сином. Його поклали поруч із молодшим братом.
А півтора роки тому в місті, звідки приїхав Сашко, помер Сашків батько, Василь. Він був найосвіченішим у родині, викладав в інституті, але теж пив, причому під кінець пив зле й безпробудно.
Сашко привіз батька у труні узимку – дорога була жахлива… згадувати про ту дорогу було нестерпно.
– Я ото двір приберу й прийду до діда, – розповідала бабуся. – «Діду, чи правда, Василь помер?» – питаю, – думаю, у сні приснилося. «А то, бач, неправда!» – каже… Як же він помер, Санькя?…
Сашко сидів за столом, накритим старою клейонкою, і м’яв у пальцях сигарету.
Бабуся тихо говорила:
– Сяду біля вікна й сиджу, сиджу… Думаю, якби хто мені сказав: іди тисячу день, босоніж, у будь-яку зиму, щоб синів побачити своїх, я б пішла. Нічого не казати, не торкатись, просто побачити, як дихають.
Бабуся говорила спокійно, і за словами її стояв чорний жах, та сама, майже немислима самотність, про яку зовсім недавно думав Сашко, – самотність, що відкрилася іншим своїм боком, – величезним, але позбавленим відлуння. І вона не озивалася ніяк, на жодні голоси.
– Як же це, Васькя так багато книг прочитав, хіба в жодній книзі не написано, що горілку не можна пити? – запитувала бабуся в Сашка, не очікуючи на відповідь. – Він же незліченно перечитав книг, і не сказано там, що від горілки вмирають?
Сашко мовчав.
– І що тепер – лягли всі й лежать. Ніколи більше не встануть, горілки не вип’ють, нікуди не поїдуть, слова нікому не скажуть. Напилися. Ми з дідом думали – ляжемо поруч із молодшим сином, а Колькя й Васькя в наші могилки вляглися. Нам і лягти тепер ніде.
Бабуся готувала одразу на двох сковородах – на одній розігрівала, перевертаючи картоплю й м’ясо, на іншій сичали й потріскували улюблені Сашкові коровайчики – тонкі, майже прозорі млинці із солодким темним обідком. Бабуся готувала без метушні, вміло й спритно, не думаючи про те, що і як готує, й, напевно, могла б заплющити очі й навіть розумом відсторонитися від того, що робить.
– Нинішньої зими останніх качок порізали, – розповідала бабуся, ворушачи на сковороді картоплю й м’ясо, – сил уже немає до річки ходити. З гірки спущуся, а назад ледве йду – а качки чекають на мене, кличуть.
Бабуся неквапно говорила то про одне, то про інше, але йшлося насправді про те, що всі вмерли, й більше нічого немає.
– Дід оглух зовсім, не чує нічого… Вставав востаннє у червні. Пішов до туалету і впав у дворі. «Навіщо встав-бо? – кажу. – Я ж тобі цебро поставила!»