Санькя. Захар ПрилепинЧитать онлайн книгу.
Товариш наче кавказької зовнішності, але гідний такий кавказець, яскравий, людина-зблиск, яка ніби невідомим чином відбивала фотоспалах. 1938 рік. Чого посміхаються? Добре їм. Задоволені, що фотографуються, попереду – життя.
Товариш діда (Сашко забув його прізвище) геройськи загинув у Вітчизняній війні, льотчик був. Його погруддя стоїть біля магазину, з вічно зів’ялими квітами біля підніжжя.
Дідусь мав захист від призиву – до сорок другого року його на фронт не брали – він був кращий комбайнер в області. Дідусь тоді вже з бабусею був одружений, хоча дітей ще не було.
Але восени 1942-го й дідусеві довелося відправитися на фронт. Незабаром він потрапив у полон. І в полоні пробув усю війну. Розповідав про це неохоче. Любив тільки згадувати, як у полоні поворожив йому ведун і передбачив, що жити дідові до вісімдесяти років.
– Люди вмирали безупинно, щодня, по декілька, – говорив дід. – Спали поруч, щоб тепліше, усі рядком. Усі разом переверталися з боку на бік, кілька разів за ніч. Інший раз повертаєшся, а поруч сусід уже сконав, холодний лежить… Мені нагадали, а я не повірив: ніхто не вірив, що день ще прожити вдасться – а мені кажуть «вісімдесят років». Але дожив. Навіть більше вже.
Коли помер Сашків батько, дідові було вісімдесят чотири.
Дід на поминках ще раз розповів цю історію і додав:
– Треба було у вісімдесят помирати. Сини живі були. Щасливим би помер. А зараз, Санькя, і не зрозумію, нащо жив – нічого немає, нікого не нажив, як не жив.
Бабуся казала: у полоні дід вижив тому, що не курив. Німці видавали полоненим тютюн і хліб. Дід міняв свій тютюн на хліб в інших полонених. За так не віддавав.
Сашко думав іноді: винуватити йому діда за це чи ні? Не було б Сашка на білому світі, коли б не одержав дід зайвий шматок хліба за тютюн. Як звинувачувати в цьому? Хочеш звинувачувати, їдь у ту неволю, виживи там три роки, тютюн віддаючи за так, коли інші міняють, повернешся живий – і тоді вже звинувачуй. Коли дід повернувся з полону, він важив сорок сім кілограмів – а в дідові зросту метр вісімдесят три.
Ще дід розповідав: коли їх звільнили (союзники-американці), трапилося так, що до своїх він та декілька його товаришів подалися пішки. Ішли по звільненому німецькому селищу, знайшли бочку з білим медом.
Їх було п’ятеро – і всі, крім діда, кинулися мед їсти, руками, прямо з бочки. Дід попередив своїх доходяг, що не треба б їсти – не послухалися. Наїлися, і майже одразу їх почало рвати, крутити й судомити. Так і сконали всі – неподалік від бочки з білим медом.
Часом Сашко ясно бачив цю бочку, наповнену білим і густим. І як у мед залазять брудні, тремтливі пальці з довгими нігтями. І роти беззубі, порослі брудним волоссям, хапають мед. І мед дере гортань. А дід сидить подалі, зсутулившись і відвернувшись. Може бути, супутники діда сміялися навіть, поки жили ще кілька хвилин. Але незабаром один сів різко або впав одразу, й очі від болю вирячились…
І пішов дід сам-один.
Виключили його з комуністів за те, що в полоні був. Повернувся він до села, до дружини своєї. За кілька