Рожеві сиропи. Артем ЧехЧитать онлайн книгу.
колупав.
– Є, – мовив він.
– Що там?
– Якийсь ящик.
– Ящик?
– Залізна коробка, здається.
Листоноша підвівся. Афанасій напружився.
– Діставати? – запитав Ваня. З його мужнього чола стікав піт.
– А вона велика?
– Нормальна. Так діставати?
– Ти ж мені півстіни розковиряєш.
– Пів не пів, але нормально. Замажете. Глини як грязі.
– Ну давай.
Ваня, вгативши кілька разів стамескою, сковирнув краєчок залізяки, і та з легкістю піддалася. Він потягнув на себе синій предмет, і в його руках опинився залізний ящичок розміром зі шкільний пенал.
– Скарб! – в унісон прошепотіли Афанасій та дядя Сергій Валентинович.
– Можливо, – майже індиферентно промовив Ваня.
– Дай! Дай мені, що це? Дай! – У Афанасія затрусилися руки.
– Чудасія! – запищав листоноша й вщипнув себе за вухо.
З хвилину помовчали. Уражені загальним оціпенінням, мужички не могли не те що сказати щось – рота відкрити.
– Моє! – раптом викрикнув Афанасій.
– Та ваше, Афанасій, ваше, – скривився Ваня.
– Може, відкриєш, Афонь? – запропонував листоноша.
Сіли. Старезний стіл з чорного дуба, на якому стояв ящик, вселяв серйозність ситуації. В сусідній кімнаті гуділа муха. Ваня хотів нарешті глянути, що ж там у ящику, й побігти собі на шлюз ловити красноперок. Дядя Сергій Валентинович закусив нижню губу і став схожим на вусату жінку. Афанасій тремтів, немов осиковий листок під штормовим вітром. Він зблід, фазендна майка вмить змокла.
– Тільки це моє, – ще раз попередив Афанасій.
А він жлоб, виявляється, першої гільдії, – подумав Ваня, і його настрій зіпсувався.
Відкрили.
– Давай так, або ти віддаєш все государству, або ми ділимо все по-чесному, – спокійно мовив листоноша.
Його очі світилися, немов фосфоричний поплавець у нічній непрогляді плеса.
– Твоє «по-чесному», вибач, ні в які ворота. Це моє, – відповів йому Афанасій.
– Я ні на що не претендую, – висловився Ваня.
Він і не претендував.
– З тобою я поділюсь, – дружньо промовив Афанасій. – З тобою, Ванют, я якраз і поділюся. Ти дриляв, ти діставав, ти один з нас, а він… – Афоня вказав на дядю Сергія Валентиновича, – він сидів і задницю чухав. Тепер з ним ще і ділитися!
– Тоді государству, – спокійно сказав листоноша, потираючи вусики. – Государство розбереться. Тут же цілий статок, тут, їби його мать, вибачте, бога душу, довічна пенсія.
– От я на пенсії, мені і нада, а ти, Сергій, ще працюєш, ти ще заробиш на свій гроб.
Суперечка тривала більше години. Ящик зі скарбом стояв на столі, на нього дивилися, але торкнутися боялися. Чи то від усвідомлення своєї безправності, чи то від того, що руки були немиті… Афанасій стояв, схилившись на фанерну шафку, що її змайстрували ще у п'ятдесятих у славному місті Богодухів. Дядя Сергій Валентинович сидів усе на тому ж стільці. Ваня дивився у вікно.
– Моє, Сергій, розумієш, це – моє. Ти не отримаєш ні копієчки.
– Тоді