Пластик. Артем ЧехЧитать онлайн книгу.
що час тягнеться надзвичайно повільно. Потім віконце механіка відчинилося, і він сказав, щоб ми збиралися і вшивалися звідси, що, по-перше, у нього там таки справді якісь проблеми з плівкою, мовляв, вона стара, ця плівка, що й ще наші дідусі з бабусями прокручували на своїх восьмиміліметрових проекторах, а по-друге, у цього механіка – здається, його звали Міша, так, точно Міша, і його вже немає в живих, того Міші, тому я мало що пам'ятаю, – так от у нього, Міші, страшенне похмілля і він зараз вип'є двісті грамів, щоб до вечора відійти і показувати нормальний фільм з нормальною якістю зображення…
Я вийшов на вулицю й побрів повз міський сад додому. На задньому подвір'ї нашого будинку на ящику з-під полуниць, які колись возив продавати мій батько, сиділа Женя. її довге руде волосся було розхристане вітром, і це мене чомусь саме тоді збудило. Я думав підійти, привітатися, але ж вона все одно не зверне на мене ніякої уваги, тому я сів метри за три від неї на латаний брезент, що був розстелений під шовковицею. Женя мене не помічала, і мені нічого не заважало й роздивлятися, подумки роздягати й і сміятись. Сміятися через те, що у неї, напевно, там нічого немає, себто є, але не таке, яке мені уявлялося у моїх еротичних фантазіях. Женю я сприймав не більше, ніж сусідського хлопчика, який ганяє на мопеді. Куди вона ганяла – я не знав, але часто траплялося так, що від'їздила вона ввечері, а приїздила рано вранці, десь о сьомій, якщо не раніше. Цікаво, чого ж вона таки хоче від цього життя, думав я, однак мої думки були перервані її трохи хрипуватим голосом.
– Ей, – крикнула Женя. – Чого сидиш? Допоможеш?
– Допоможу.
Я підбіг до неї, сповнений радості, що комусь чимось зможу підпомогти.
– Куриш?
– Курю, – відказав я.
– Браво! – сказала вона і протягнула мені пачку лакістрайка.
Я подивився в різні боки, чи часом не бачить мене сусідка, але в присутності Жені показувати себе боягузом теж не хотілось, тому я взяв цигарку, підпалив і затис у кулаку, щоб й, цигарку, не було видно.
– Що, боїшся, що хтось засіче? – запитала Женя.
– А чого мені боятися? – твердо проказав я.
– Браво, – байдуже промовила Женя. – Підніми заднє колесо і потримай. О'кей? А я поки підкручу.
– О'кей, – сказав я, викинув половину цигарки і відчув полегшення.
– До свята готуєшся? – процідила вона крізь цигарку, закручуючи гайки.
– Та не дуже.
– А я взагалі не сприймаю цього балагану. Придурки. Це ж п'яні уроди: повискакують на своїх мотоциклах, а потім батьки їхні кінцівки шукатимуть аж до осені.
Здавалося, що Женя казала кудись крізь мене, не зважаючи на мене, не бачачи в мені об'єкта для діалогу.
– Козли, – додала вона.
– А чого ти в кіно не ходиш? – неочікувано для себе запитав я.
Вона не відповіла.
– Чуєш?
– Шо? – з'явилася вона.
– У кіно чого не ходиш?
Женя докрутила останню гайку, підтягнула ланцюг і вихопила в мене задок свого мопеда.
– Чого