Пластик. Артем ЧехЧитать онлайн книгу.
руку з Леонідом Григоровичем Ніколаєвським уздовж вимощеної гранітними плитами алеї, по обидва боки якої були висаджені охайні кущі ялиць. Іти такою алеєю було навдивовижу приємно. Естетичне задоволення так і сочилося з усіх старечих пор двох професорів. Позаду дрібцювала Валентина Гафтівна Патлань. Вона теж насолоджувалась, однак й насолода була ледь помітною, та мабуть-таки, сумнівною: нести попереду свої неосяжні груди. Зрідка поглядаючи на професорів, Валя намагалася розчинитися в їхній тихій розмові, однак до неї долітали лише окремі фрази, з яких уторопати хоч щось було майже нереально.
А професори спілкувалися про якісь свої, іноді чужі, іноді взагалі відсторонені речі, такі як навчальний план або нові видання соціологічної літератури, можливо, навіть про студентські гуртожитки та події, що відбуваються за стінами тих гуртожитків. Коли зміст прогулянки був визнаний безпредметним, Культурний з Ніколаєвським безапеляційно вирішили направитись назад, тобто до свого університетського корпусу. Розмова набула дещо напруженого характеру.
– Мені здається, що влаштувати нашу грандіозну задумку варто на свята, а саме четвертого числа, а в нас, як ви самі бачите, залишилось менше тижня. Час летить, неначе світло крізь лінзи окулярів, тим самим звужуючи промені наших можливостей. Тому пропоную до діла взятись організовано і, бажано, сьогодні. Як ви на це, Леоніде Григоровичу?
Григорович непомітно поморщився. Йому відверто не подобалась ідея влаштовувати щось грандіозне організовано і, бажано, сьогодні, адже нещадне сонце випарювало з нього всю вологу, аж до сухого залишку старечих лінощів та недолікованих серцево-судинних хвороб. Але опиратися та запевняти Культурного в тому, що ідея у надто короткий час влаштовувати таке дійство йому не подобається, сил і бажання було ще менше. Більше того, йому взагалі перестала подобатися ідея влаштувати будь-яку акцію, адже від неї неприємно відгонило буржуазно-імперським спіднім з вульгарною облямівкою.
Як не дивно, завжди імпульсивний Ніколаєвський спасував, віддавши роль першої скрипки желатиновому та повільному Олександрові Миколайовичу.
– Мені? – насупився Ніколаєвський. – Як мені це все? Ну, що я можу сказати… – Він намагався якось делікатно натякнути, що тиждень – це малувато і не виключено, що всі їхні потрачені сили можуть піти намарне, що все, як часто буває в цій державі, зазнає фіаско в неочікуваніший момент, але сказати все це прямо йому не вистачило мужності, тому він майже лаконічно пробубнів: – Давайте спробуємо, – і, з тонкою фальцетиною в голосі, додав: – Пташечко моя.
До розпашілих, неначе свіжі баварські сардельки, професорів підбігла Валя і запропонувала зганяти в гальюн, щоб придбати для шановних по склянці лимонаду.
– Хороша ідея, – заявив Культурний.
– Так, Валюшо, будь ласкава…
І Валюша, обпікаючи грудьми простір, кинулася до найближчої крамнички «Води – Соки».
У «Води – Соки» господарював миролюбний та безмірно дотепний єврей Валерій Марков, якого мало хто любив. Насправді,