Мері та її аеропорт. Євген ПоложійЧитать онлайн книгу.
– подумав Герман, але думати довго над простими питаннями молодим людям пані Польська ніколи не дозволяла.
– Я питаю, чи ви – наш новий сусід?
Тікати було безглуздо, це вам не лекція. Ще коли він їздив у міському транспорті, то помітив, що люди похилого віку – найнебезпечніші. По-перше, у них найтвердіші лікті, по-друге, найжорсткіше взуття, по-третє, саме вони поводяться найбрутальніше.
– Так, я ваш новий сусід, – відповів він стисло і по суті, як і належить навченому студенту.
– Я хотіла спитати, вам радіо не заважає? Я погано чую будильник, тому звечора вмикаю радіо на повну гучність. Вам не заважає?
– Ні, даруйте, все в порядку, я сплю, як хом'як.
– Хом'як потерпить. – Стара явно недочувала. Та це було й не дивно. – Головне, щоб вам не заважало. У нашому домі дуже тонкі стіни, тож майже все чутно… Зачекайте, – вона потягнулася висохлим зморщеним тільцем догори, – ви не в нашому університеті навчались? Я вас пригадую! Який факультет, фізичне виховання?
Останні слова були сказані з очевидним докором і блідою зневагою.
– Ні, художня творчість. Шість років тому закінчив.
– Я пам'ятаю вас. Але екзамен не приймала. Ви не дуже сумлінно навчались, так?..
«Бісова бабця! – Герман поклав книжку на подушку. – Ну й пам'ять! Я ж лише одного разу був у неї на лекції!»
Герман, його мрії та Мері
Герман посміхнувся і нарешті підвівся з ліжка. Санвузол спільний. Він подивився у люстро і зостався задоволений побаченим. Для тридцяти одного року – непогано. Живота немає, жиру – також, так, трохи на бочках, «блакитне сальце», але з його роботою це не дивно. Майже весь час сидіти і дивитись у монітор… Зачіска влаштовує, але через тиждень потрібно обов'язково відвідати перукарню. Голитись у неділю – від лукавого. Сеча була якась жовтувата – цей факт непокоїв його вже кілька днів («Сподіваюсь, це не СНІД!»), але що робити і до якого лікаря звертатись, він іще не вирішив. Собаки смердячі, все одно нічого не лікують, тільки гроші деруть.
У кухні в раковині чекали сьогоднішнього миття тарілки. Герман виставив пику у вікно: кінець березня, а снігу… Термометр показував -10° за Цельсієм. Весну наче вкрав Кабінет міністрів.
Колись він звідси поїде. Коли і куди, достеменно Герман не знав, але те, що поїде, – точно.
Однак час минав, справи закручували, і так виходило, що більші гроші, більші події для нього відбувалися саме тут. Герман вирішив, що це – доля, і спробував дочекатися дня, коли ані події, ані гроші не цікавитимуть його. «Тоді ти будеш зовсім мертвим! – казала Мері. – І що ти робитимеш потім? Ти ж індивідуаліст, хіба зможеш працювати на когось?» – «У мене буде купа грошей, я куплю собі острів, як Марлон Брандо, і житиму на ньому з трьома прекрасними юними креолками, читаючи книжки і слухаючи Ваґнера! Може, там, під зоряним південним небом, під плескіт хвиль, під саму старість я розроблю найгеніальніший рекламний макет усіх часів та народів!» – «А де буду в цей час я?» – стиснувши красиві