Невідоме Розстріляне Відродження. АнтологияЧитать онлайн книгу.
і не може вирватися. Не може.
Несила людині стрибнути за обрій…
Ах, цей Михайло… Бачить вона море широке, ясне, а крил немає щоб перелетіти це море.
Пожити б на всі заставки. Хоч хвилину пожити, як житимуть люди потім, колись, досадно все ж таки бути угноєнням для майбутнього.
В кімнату блідо зазирав місяць. Почала роздягатися та щось заворушилося біля дверей. Відчинила.
Засунувши голову між коліна, сидів чоловік. Покликала. Голову сонно підвів, подивився каламутними очима.
– Їсти.
– Зараз, заходьте обігрітися.
Але він дивився немигаючим поглядом.
– Їсти.
Прибігла, принесла, в руку поклала, почала кликати знов:
– Зайдіть, зараз буде чай, супу зваримо, – за плече взяла.
Той схопив кусень і, вирвавшись, вибіг на вулицю. Пішла до себе, хотіла начистити картоплі, але згадала, що на обід тоді не стане. Закипів чай, налила в шклянку, кинувши таблетку сахарину. Полізла в ящик, щоб узяти хліба, але згадала, що більше немає. Випила так.
Почувала, як болять ноги і голова крутиться, але перемогла себе й пішла на роботу. Було вже дванадцять і вулиці були тихі.
Зустріла Михайла.
– Ти сьогодні на вночішній, я теж.
– Ідем разом, – а в самої голову колом стисло. Похитнулася. Піддержав.
Додому привів. Як ішла – не пам’ятає, вдома краще стало… Михайло докоряв, а їй соромно було за слабість.
– А тобі що? Всі ви хороші, всі пиляєте: і Галя, і ти, а що з ваших слів.
А Михайло думав: «Ну, що з нею робити? Вперта така і ніяк її не переконаєш. Знаю, коли б схотіла, – могла б жити й краще, але всі голодують, то й вона не може про їжу думати».
Був злий на Катерину за те, що всякий, хто схоче, може тягнути з неї соки.
А весна владно будила землю. Ішла Марійка вулицею й побачила проти себе об’яви…
Показовий суд над проституткою.
Цікаво. Треба зайти. Проходили – Данило, Катерина, Петро; убік шугнула, а серце застукало… Не змінився він майже.
Зайшла усередину. Сіла. Шукала очима.
– Суд іде.
Встали всі. Витягнула й собі шию. Ледве не впала: і він в суді. Що він буде казати про неї? Злякалася, – ніби від слів його залежало все… А як покарає? Вибігла.
Опинилась наприкінці міста, знов сила якась тягла туди, де судитимуть її. Як повернулася, скінчився допит свідків. Почалося обговорення.
– Слово належить прокуророві.
Встав Іван, почав. Кожне слово кололо у саме серце. І хто ж! Він – Іван.
– Ах ти, сволоч проклята! – Встала, стиснула руки. – І вбити тебе мало.
– Тихше, тихше, – закричали на неї. Сіла. Скінчив той…
Підвівся Данило. Напружилася Марійка: «А що скаже він. Те ж саме? Ні». Той почав ще здалека, як ішла вона в місто, з села, як голодувала, як перше там, на задвірках, віддалася і як…
– Правда, правда, – шепоче Марійка.
Він все знає. Радісно підійде вона до нього і все-все розкаже, а він допоможе…
Суд скінчився і присуд був: «Ні, не винна». Коли виходили, за руку Данила.
– Чекайте!
Озирнувся