Невідоме Розстріляне Відродження. АнтологияЧитать онлайн книгу.
спокійно на вогні міста, де було так багато гарного. Дивиться на Марійку і чує, як вона плаче.
Поїзд летить. То вище, то нижче дріт. Перша станція, друга, третя. Встала Марійка й пішла вмитися: фарбу зітерла; подумала: «Чи надовго ж».
– Ляж краще, тобі так незручно.
Слухняно, ніби боязко ноги простягнула.
Вкрив пальтом. Сів коло неї, а вона притулилася мовчки. Проходив кондуктор, подумав: «Закохані». Тихо розмову вели…
Коли Петро повернувся додому, Галина лежала, головою в подушку ховаючись. Він стомлено скинув пальто, стомлено сів коло неї.
– Чого ти, Галю?
– Тоскно. Приходив Михайло. Чекав на тебе…
– Знаю. Зустрів дорогою.
Сиділи мовчки. Надворі вітер шугав і гудів під стінками.
– От тепер ми з тобою зовсім самі: й Михайло покинув нас, – сказала Галя.
– Нічого, якось буде.
Закричала дитина. Галя скочила, почала гойдати. Петро ходив з кутка в куток, щось думав. Раптом повернувся до Галі:
– А ти знаєш, Галю, у нас якось справді не те…
– Гармонія, – насмішкувато шепнула Галя з темного кутка.
– Якось самотньо стало.
Галя кинулася до нього й заридала на плечі. Він пригорнув її й тихо гладив… Гладив і не казав нічого…
Коли ж на село прийшла вістка, то мати Катерини заплакала, а потім, згадавши, що час годувати свині, пішла виносити помиї, шморгаючи носом…
Батько мовчки сидів і довго в той день не лягав спати, а комсомол зробив вечір спогадів: це ті, що з нею на фронті були…
Дмитро з Ніною згадували часто. Згадували, казали:
Ніна:
– Гарна була дівчина, трохи з фантазіями, але…
Дмитро:
– Розумна дуже… Ми краще робимо, так, Ніно?
Ніна замахувалася рукою… Іван і Андрій:
– Таки та Катерина гуляща баба була… Хе-хе! Й вона согрішила, значить. А яка строга була на вигляд… і не підходь. А Михайло не дурень.
Петро мовчки ходив на посаду, а Галина перечитувала зшитки, вночі вдивлялася в чорний морок і шукала відповіді.
IV
Дзвеніла знову весна. Знову голуби світилися в небі, а за заводським парканом хлопчики грали в цурки.
Галину Петро розважав:
– Ет, кинь журитися, ще будуть…
– А Павлика не вернеш.
– Спорудимо.
Стали прощатися, як щось постукало.
– Хто там? Це Михайло, – побігли вдвох.
– Звідки? Чому не писав нічого?
– Та пустіть же, шию одірвете… От які… – За ним стояла Марійка.
– Марійко! Одружилися ви, чи що? – почав Петро.
– Ні, – відповідала та.
– От, чому стоїте, заходьте.
– Ні-ні. Хай до мене ідуть. Тут зовсім недалеко, за рогом.
– Хіба ви розійшлися? – здивувався Михайло.
– Галинина фантазія, так краще, – каже.
Галина схопила під руку Марійку, і вони швидко пішли вперед. За ними рушили хлопці.
– А чому б нам у степ не піти.
Погодилися всі. Михайло сказав, що швидко їх дожене.
– Тут на хвилину, в одне місце.
Коли всі сховалися