Невідоме Розстріляне Відродження. АнтологияЧитать онлайн книгу.
target="_blank" rel="nofollow" href="#n_3" type="note">[3] Знай, що моє серце – чистий струмок і готове завжди заспокоїти спрагу цілющою водицею, аби тільки ти притулився до нього смажними устами!
Як наша рота кидала Ляоян, то в ознаку братерської любові ми навіть помінялися з ним своїми люльками. Тому легко собі уявити мою радість, коли я одного разу, приїхавши по службових справах до Ляояна, зовсім несподівано зустрів серед вулиці Сун-Тан-Сена.
На йому була маленька чорна шапочка, з хвостиком набік, а з-під тієї шапочки висіла аж до пояса чорна заплетена коса. Убраний він був у довгий синій халат, з широкими рукавами, мов у рясі, та з розпоріхами з боків; обутий був у полотняні черевики на дерев’яних підошвах. З одного боку був у його причеплений на довгому шовковому мотузку кисет з люлькою, а з другого – віяльце. В руках він держав олеандрові квітки.
Моє серце затрепеталось радістю, і ми, як щирі товариші, дали одно-одному руку, зустрівшись. Потім стали розмовляти. Було про що побалакати… Ще б пак! Адже ж ми з ним не бачились цілих чотири місяці і він думав, що мене давно вже вбили японці!
– Коли ти їдеш з Ляояна? – спитав мене Сун-Тан-Сен.
– Мабуть, завтра вдосвіта, – відповів я. – У нас же таки війна і я повинен бути там, – на поліції. Сьогодні наш полк поставили в ар’єргард і ото мене закортіло ще раз побути у вашому Ляояні та попоїсти добре пельменів. А ти ж куди се йдеш з квітками?
На очах у Сун-Тан-Сена засвітився розлюбований вогник і він усміхнувся, відповідаючи:
– Я іду до Тай-Цзи-Хеї, дочки нашого дзян-дзюна.[4] Чи не хочеш познайомитися з нею?
Я сказав, що був би дуже радий, але, на жаль, не маю на те часу.
– Ой, ходю! Коли захочеш заспокоїти після позиції свою душу, то йди до неї. Твоє серце знайде в тій фанзі, багатій на чари й квітки, тимчасове забуття. Треба знати Тай-Цзи-Хею!
– Невже ж вона така гарна на вроду? – спитав я, дивуючись.
Сун-Тан-Сен захитав головою; в тому хитанні дуже виразно було показано все його кохання до Тай-Цзи-Хеї і радість.
– Тобі належить півжиття мого! – з захопленням промовив він, прикладаючи до грудей руки. – І я люблю тебе, як рідного брата! Я не можу думати, що в тобі з’явиться нечиста думка до Тай-Цзи-Хеї… Ходім же, ходю, я познайомлю тебе з нею. Вона, бідна, мабуть, нудьгує того, що минув уже той час, коли я завжди буваю в неї.
Вечоріло. Ми швидко йшли по кривих, вузьких вулицях, переходячи іноді через китайські дворища; переходили й через сіни скількох фанз.
– Ще далеко? – спитав я.
– Зараз прийдем, ходю, зараз! Вже зовсім близенько! – одказав Сун-Тан-Сен.
Ми завернули в якісь темні суточки. Мабуть, там справляли якийсь бенкет, бо в повітрі заносило особливим китайським пахом, і чути було жалібні згуки китайської музики.
Заквітчані жінки-китаянки, мов живі вінки ясмину й тубероз, сиділи коло вікон, підсунених угору, і проводили мене тим своїм поглядом чорних, палких очей. Мені не хтілось вірити, що се ті самі нехупаві, півплазовиті жіночі істоти, що в маленьких синіх черевичках на товстих білих підошвах без закаблуків дрібненько дибали вдень по городських вулицях.
На
Дзян-дзюн – щось як губернатор.