Эротические рассказы

Невідоме Розстріляне Відродження. АнтологияЧитать онлайн книгу.

Невідоме Розстріляне Відродження - Антология


Скачать книгу
мене з’явився сивий дідок з великою в’язкою ключів коло широкого ремінного пояса.

      – Ви хто такі та й звідкіль? – неприязно спитав дідок.

      – Я Ївга з Горбова, панотчику! – попередила мене бабуня, яка була вже тутеньки й стояла побіч мене з ціпком у руках. Я постановив підождати.

      – Жуки… Виблі… Горбов… Так, знаю. Коли вмерла?

      – Вчора, надвечір…

      – Гаразд. Які ж ти заслуги принесла нам з того світу?

      – Я стара дівка, панотчику.

      – Це не заслуга.

      – Як-то так – не заслуга! – нагострилась бабуня.

      – Авжеж ні.

      – Та ви ж слухайте краще. Я стара дівка… Прожила на світі дев’ять десятків і два роки і прийшла до вас такою, як народила мати…

      – Тобто?

      – Не розумієте! Ну, от, прожила я на світі дев’ять десятків і два роки і не знала зовсім мужчини… Вмерла незайманою, чесною!.. Тепер розумієте?

      – Розумію. Тільки… гм!.. таких ще не було в нас!.. це закарлюка… Мабуть, треба спитать у Бога… гм!.. Посидь-но отам, на горбику, доки спитаю… А ти хто такий? – звернувся він до мене.

      – Малорос.

      – Таких не знаю.

      – Ну, українець.

      – Це інша річ. З якого села чи міста?

      – З Хракунівки, що під Черніговом.

      – Так. Ймення.

      – Юрко.

      – Гаразд. Що ж ти, чоловіче, робив на землі і за які заслуги хочеш до раю ввійти?

      – Крав усе. І од неба крав, і од землі крав, і од минулого крав, і од майбутнього крав, і од чоловіка крав… Словом, таємне робив явним і оддавав усе хазяїнові життя. Опріч того, любив женщин і ніколи не ввіходив до них безплідно… Завсігди робив так, аби кожне сім’я моє сходило і розцвітало, і таким робом продовжував волю свою на землі. От і все.

      – Виходить, той… і наш, і не наш! Проте… Гм!.. Ступай!

      Дідок зняв ланцюжок і впустив мене за браму. Тим часом, десь далеко залунала пісня: «Вдоль по бережку крутому сизий селезень пливьот…»

      Дідок прислухався.

      – Знов москалі!.. От морока мені з ними, скоро весь рай засядуть, – мовив дідок і, зоставивши мене коло брами, пошкандибав у глибину саду.

      Пісня змовкла, й я вже почув голоси:

      – Ох, соколики мої рідні! Я вам не заважу, візьміть!..

      – Нащо нам стара кочерга!

      – К чорту стару відьму!..

      – Нехай іде, вона нам не заважатиме.

      – Авжеж – ні.

      – Так, так, – хай іде!..

      З саду біг заклопотаний дідок.

      – Одкривай ворота, салдати з війни! – гукнули під брамою.

      Дідок швиденько одчинив наостяж ворота, і в них ввійшла ціла рота салдат. За ними шкандибала знайома мені бабуня.

      – Стій, куди лізеш! – Вхопив її за плахту дідок.

      – Ряту-уйте, люди добрі! – закричала мов несамовита бабуня й кинулась до москалів.

      В руках у дідка зосталася криса од бабиної плахти.

      – Не зачіпай, хай іде, вона наша, полкова! – в один голос крикнули салдати.

      – Га!


Скачать книгу
Яндекс.Метрика