Невідоме Розстріляне Відродження. АнтологияЧитать онлайн книгу.
Ходити – мріяти. А сама. Все в голові: «Ладки, ладусі».
А воно, як живе, рученятами. Кирпичі кладуться рівніше.
– Сорока-білобока на припічку сиділа…
Сонце не пече дуже. Немає сонця. В попереці не ломить.
– Цьому дала, цьому дала… А цьому не дала. А то ще коза. Ухватила кленовий листочок, тілько пила, тілько й їла.
Саме вгадувала чи хлопець, чи дівчина. Коли Орехта з-за клуні несподівано. Глянув на ноги червоні, пужалном на живота показав. Торкнув так, наче на стінці показував що.
– Щоб не було цього… – сказав.
А Ганна не знала, чи засміятися, чи ні. Може, жартує Орехта. Пужалном же до живота.
– Чуєш? – спитав і пішов.
Кольнуло всередині, хтось смиконув і погналися сполохані думки. Живіт помітив Орехта ще місяць тому, та мовчав усе. Вгадувала – чи радіє чи ні, мучилася, а тепер зразу випалив. Вдачу ж чоловікову знала. За волосся смиконе – тільки скривиться, в руках тіпається, дужою рукою звалить на ліжко, вдаре важко як об сніп. Вдень це. А вночі обгорне тілом волосатим, обніме, бороду на груди покладе, візьме, наче вишню зірве. Ганна лежала так, щоб не випинався живіт. Орехті щоб не нагадувати. Щокою терлася об бороду, але Орехта взяв та й поклав руку прямо на живіт. Затремтіла. Вкрала подих. Холодними губами поцілувала Орехтину руку.
– Спи, Орехто… Спи… Вставати рано, – прошепотіла тихо, а сама не знала, що сказати ще. – Спи… Ну…
Орехта надушив на живіт так, що боліло.
– Коли робитимеш?.. – спитав.
– Що коли?
– Щоб не було.
– Навіщо?.. – притулилася близько, шию Орехтину рукою обвила, голову до грудей притулила. – Пізно вже… Вже не можна… Кинь…
– Шпилькою або як-небудь. Сашка нагуляла он, з бантини стрибнула – і все. Оце понімаю.
Ганна тремтіла.
– Замовчи… То ж Сашка… Лучче…
Одсунулась од Орехти, але знову притулилась… Хай все… Хай цілує Орехта, тілько хай не говоре про це… Хай! Тягнула і ссала шию.
Незграбно ковтаючи сміх, навалився на Ганну і затулив щокою рота.
Потім Ганна лежала холодна, спітніла і перелякана. А Орехта сидів на краю ліжка і матюкався, що відсиріли сірники. Коли закурив, щось зрозумів, захіхікав зле, над Ганною нахилився.
– Що ж ти, сволоч… Обдурювать? Щоб завтра мені пуза не було. Слиш? Пуза, говорю, щоб не було завтра. От.
Ганна заплакала сама собі у темноті, а Орехта одвернувся, ліг зручніше боком, до жінки спиною, бухикнув роблено голосно і з головою вкутався у ліжника.
Ніч волохату і погрозливу Ганна не спала.
Надвечір, видоївши корову, мила водою холодною ноги Ганна. Вода холодна, кринична, аж тьохкає, коли хлюпнеш. Через те ще більше ноги холодні, червоні. Тіло було наче побите і трохи боліла голова. Лице жовте (ніч волохата). Коли підійшла Сашка, Ганна засоромилась, бо злякалася. Думала, що Орехта, а тому живота підібгала, меншим щоб був. У вічі Орехті не кидався б. А Сашка реготалася голосно як дурна і очима облапувала Ганнин стан.
Яка Ганна! І спутався ж Орехта! Смішно було і весело.
Орехта