Невідоме Розстріляне Відродження. АнтологияЧитать онлайн книгу.
хотів пустити для сміху… – Він пропустив мене, обережно притулившись до стінки, наче боявся, що я торкнуся його живота.
Через хвилину він, дико ревучи, співав.
Закривши двері своєї кімнати, я почув, що спів чувся не через дерев’яну стінку. Крізь неї чувся стогін… Той самий стогін, що був і вночі. П’яний спів Герасима було чути крізь двері, що виходили надвір. Здивований, я вибіг із хати.
Та кімната, де живуть вони – переділена стіною. Там дві кімнати. В одній із них щось єсть…
Надворі, за кілька кроків від порога, мене зупинила рука Герасима. Тепер він був одягнений як слід.
– Моя баба спить, Любина… і ви лягайте спати собі… слиште.
Од нього несло, як од розкупореної пляшки, але я бачив – він силкувався володіти собою.
– Пустіть… – сказав я.
– Ідіть спати, – сказав він мені.
Я знову налякав міліцією. Його рука пустила мене, як залізні лещата.
Вийшовши на вулицю, я швидко пішов просто до Любини.
У тіні за деревами нікого не було видко, але я знав, де вона. Любина лежала на траві, наче дівча, й плакала. Голова її була на колінах Хоми.
Вони злякалися мене. Вона стулила плечі, і все тіло її наче чекало, що ось-ось хтось вдарить по ньому нагаєм.
Але Хома ворухнувся. Враз він дико захрипів і підвівся. Я бачив, як метнувся його порожній рукав того, що він розмахнувся здоровою рукою. В цій руці був камінь.
Я одскочив убік.
– Це не Герасим… Чорт… Чужий.
Любина встала, очи її блищали, як чорні краплі. Хома притулив її до себе. Я чув, як колотилося йому серце. Він, плутаючись, неслухняними словами розказував мені, що думав, ніби я – Герасим. Хома хотів розсадити голову Герасимові цією штукою. Ще одна секунда й він пустив би камінь мені на череп, бо він думав, що за Любиною прийшов Герасим. Тепер він навіть пізнає мене і дуже радий, що череп цілий.
Хома хоче забрати Любину – й завтра вона вже не Герасимова.
А зараз у нього ця штука, бо вічно той гад, після Варки і всякої сволочі, шукає Любину, а Хому одгонить, як голодну собаку. І слухається Хома і йде, як слухняний пес, бо у Герасима як-не-як – дві руки, а в Хоми – ось що. Він мотнув порожнім рукавом сорочки й ковтнув біль. Чогось було шкода цього гіганта з дитячою душею. Він мені подобався. Я взяв те, що він держав у руці. Це був важкий, фунтів у сім-десять, гострий шматок якоїсь породи, вроді залізної руди.
– На, дура, на – монатки… Провалювай, хі-хі… і не появляйся. Чортові собаки.
Герасим цинічно сміється, і цей сміх котиться в пітьмі, як важкі свинцеві кульки.
Мені хочеться встати, повалити його, звернути йому шию як волові і бити прямо по морді.
Він стоїть кілька хвилин, аж поки щезають на вулиці лайливі слова ображеної Варки. Потім на вулицю іде й він. Він точиться, балакає з собою. Його хода і він сам нагадують орангутанга.
Хтось легко сіпає мене за сорочку. Розплющивши очи, я побачив Любину. Це вона будила мене на роботу.
– Вставайте… Вставайте… Герасима ще не було з ночі.
Вона