Невідоме Розстріляне Відродження. АнтологияЧитать онлайн книгу.
дозволив хазяїн, – кажу я, ховаючись за листя бузку.
– Цей дім націоналізовано, сеньйор, і ви не брешіть, – вона радіє, що зловила.
Я мовчу, мені ніяк пройти до вікна. Слідкую із-за листу. Ранок поклав свою волохату, м’яку лапу й на неї. Вона ніби краща. Обличчя у неї спокійне, трохи рожеве. Враз вона аж бідніє від люті. Крізь зуби:
– Ви довго мені будете мішати? Довго, я питаю? Га? Марш звідси зараз же.
– Ну, Інно Ричардівно, ви дурно на мене гарикаєте. Я ж не винен, що так виходе у вас…
Вона встає і робе крок до мене. Вона тремтить. «Гарикати» – це ж її слово.
– Що не виходить? – аж захлинається вона, – я вас питаю, ну?! Відповідайте, кажіть, а то я вам… ізцарапаю рожу.
Вона гнівно дивиться зеленими від злості очима.
– Я нічого не знаю.
– Відповідайте! – категорично наказує вона.
– Я нічого не хотів сказати… це просто так вийшло…
Похапцем Інна Ричардівна збирає листи, складає їх у скриньку і, ображена, швидко йде до хати.
Чижикові до вечора я рішив не казати нічого. Мене цікавило, що вийде з цього. Чи скаже він мені що-небудь. Я рішив стежити, щоб врешті зрозуміти їх.
Але коли я не розумів нічого, то це саме в цей день.
Лідія Вікторівна не заходила до нашої кімнати зовсім. Так я її більш і не бачив. Інна Ричардівна ходила жовта, аж зелена з сірими плямами на щоках та шиї. Була зла, як здичавіла кішка. Грюкала дверима як буря і проходила через нашу кімнату безліч разів, не дивлячись на те, що був другий хід. Чижик на обличчі зробив «ребус», не балакав ні до кого і поводився так, наче йому найменше було діла до всього. Я лежав на шинелі й силкувався щось зрозуміти в етюдах про природу людини Мечникова і хотів їсти.
Щось мусило скоїтися. Навіть Буц, наче відчував щось, бо не бігав за напівдохлою Вегою, а сидів перед нашим вікном, флегматично дивлячись на всіх.
Ураз серед дня, коли Чижикові треба було йти, Інна Ричардівна просто таки примусила його нести цілий пуд книжок букіністові. Мені вона запропонувала законопатити дірочку у водопровідній трубі, – вода капала на підлогу в самісінькій кухні. Кінчилося все гидко, – нечесно, жорстоко. Вона покликала Мелентія і звеліла винести дерев’яну койку, на якій спав Чижик, стіл і два стільці – всі меблі, що були в кімнаті. На моїх очах койку самою Інною Ричардівною було облито гарячою водою. А через півгодини двоє чужих забрали все це на возика і одвезли. Вслід за Мелентієм заклопотано побігла кудись й Інна Ричардівна. Я залишився сам, нічого не розуміючи. І подумав я на Чижика: «Чи не хотять вони втекти вдвох?..»
Годині о четвертій Чижик увіходе стомлений і похмурий. Він нітрохи не дивується з того, що в кімнаті порожньо. Йому ніби все відомо.
Через десять-п’ятнадцять хвилин з’являється й Інна Ричардівна.
Чижик – голодний. Він дужчий за мене, тому голодування відбивається на ньому помітніше. Лице йому робиться блідим, ніби зробленим із воску, а на лобі з’являються білі плями, наче хто душив тіло пальцями.
– Як діла, Чижику? – обережно,