Сто днів. Левіафан (збірник). Йозеф РотЧитать онлайн книгу.
усіх, – проказав один з унтер-офіцерів.
– Він не забув нікого! – додав другий.
– Він упізнав його, – шепотіли десятки солдатів. – Він знав його прізвище. Знав навіть обидва імені. П’єре-Антуане Лавернуалю, сказав він, я знаю тебе.
Імператор тим часом знову сів на коня. Лавернуаль, думав він, бідолашний довгов’язий Лавернуаль! Щасливий Лавернуаль! Імператор зняв капелюха і, видимий усім, підвівшись на стременах, крикнув голосом, який звик, щоб його чули й розуміли серед гуркоту гармат:
– Паризький народе! – вигукнув він. – Хай живе Франція!
Імператор повернув коня. Всі ринули йому вслід – і відокремили його, сяйливого коня і сірий плащ від імператорського почту. За імператором пішла не одна сотня людей: чоловіків у мундирах і в цивільному, а також жінок у червоних хустках, що яскріли під юним сонцем.
X
Імператор повернувся додому, присоромлений, утомлений і скорботний. Завжди він змушений обіймати невідомих бідних людей, давати їм титули й ордени, щоб вербувати і купувати їх. Вони любили його, а йому були байдужі. Імператор соромився. Обіймати ще одного Лавернуаля! Невже і цього звуть Лавернуаль? У Великій армії було багато тисяч унтер-офіцерів, чотириста тисяч солдатів. Він, великий імператор, соромився малих лавернуалів…
XI
Імператор наказав, щоб у кожному місті країни дали по сто гарматних пострілів. То була його мова. Отак він повідомив народові, що одержав перемогу над повсталими ворогами – друзями короля.
Гармати прогриміли в усій країні, і їм вторувало могутнє відлуння. Люди давно вже не чули гарматного ляскоту. А тепер, почувши, злякалися. Вони знов упізнали голос нещадного імператора, що повернувся в країну. Навіть про мир він повідомляв пострілами.
Брат імператора казав:
– Було б краще звеліти бамкати в дзвони, а не стріляти з гармат.
– Так, – погодився імператор, – я люблю дзвони, і ти знаєш про це. Я б охоче послухав їх. Але зі дзвонами я ще почекаю. Я звелю бити в них, коли переможу могутнього, справжнього ворога.
– Кого ти маєш на увазі? – запитав брат.
– Увесь світ, – повільно і врочисто мовив імператор.
Брат підвівся. Тієї миті він боявся всього світу, що був ворогом імператора, а водночас боявся і брата, що мав за ворога цілий світ. Ще надворі, перед дверима, перше ніж зайти, він проймався співчуттям до імператора і відчував страх за нього, й вирішив не виявляти перед його обличчям ані страху, ані співчуття. А тепер, стоячи перед імператором, він, як уже віддавна, скорився і його поглядові, і голосу. Братові здавалося, ніби він – один із безіменних гренадерів могутнього імператора.
– Сядь, – мовив імператор, – маю сказати тобі щось дуже важливе. Тільки тобі, тобі одному я можу сказати це. Я б краще звелів бити в дзвони, але наказав стріляти з гармат, бо дзвони були б брехнею, – брехнею і обіцянкою, якої я не можу дотримати. Брате, миру ще немає! Я хочу, щоб люди звикли до гармат. Я б хотів миру, а вони змушують