Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
збиралася лише місцева молодь; які вивчали самотужки англійську мову (для чого їм англійська мова, це не випадково!), які – а між ними першими були Сергій Пущик, Іван Денисюк і я – виходили за трибуну, викривали кар’єриста і привселюдно глузували з нього за його політичні бздури: «Панчишин» якось оголосив, що трамваї і міліцейські машини у Львові вифарбувані у націоналістичні кольори… І що гадаєте: не минуло багато часу як спочатку трамваї, а потім міліцейські машини стали із синьо-жовтих однотонними.
Перед вакаціями ми з Дмитром домовилися: підемо на тиждень-два в гори, як ходили колись Вагилевич і Головацький. Я – збирати матеріали для курсової роботи на тему «Фольклорна основа „Тіней забутих предків“», Дмитро – набиратися вражень для поеми про Довбуша.
На Петра і Павла ми гостювали на празнику в Космачі у нашого приятеля Лук’яна Вардзарука, а на другий день із космацьких Завуял вирушили удвох з рюкзаками бездоріжжям прямо на двогорбу, немов верблюд, Білу Кобилу, за якою десь там розкинулось по гірському безмежжі безмежне село Жаб’є – заповідник гуцульського фольклору.
Тоді Жаб’є ще було Жаб’єм, а не Верховиною, Іспас ще не називався Долішнім, а Княждвір – Верхнім: більшовицький терор ще не встиг дістатися до найглибших пластів нашої історії – топоніміки, бо на їх сторожі стояли рештки УПА. По схронах ще переховувалися партизани: саме в цей час, прочісуючи ліси, винищувала їх «Червона рубаха» – каральні енкаведистські загони.
І як тільки нас батьки пустили в таку дорогу – останніх своїх синів?! Дмитрового старшого брата розстріляли німці як заручника на коломийському єврейському кладовищі, мого брата спіймали в лісі й засадили на п’ятнадцять літ каторги у Воркуту, а ми пішли стежками, де з-за кожного куща чекала на нас смерть – від більшовиків, а чи від своїх, – збирати фольклор! Наші батьки аж потім спам’яталися, коли ми щасливо повернулися, і негайно відправили нас до Львова.
На вершині Білої Кобили ми читали вперше один одному свої вірші. У Дмитровому уривку з поеми «Довбуш», незважаючи на збиту тему, я вловив свіжі інтонації, вправну ритміку і позаздрив – в мене виходило кострубатіше, хоч Дмитро похвалив мої вірші. Я сказав: «Ти будеш поетом, Дмитре, – і додав: – Я намагаюся писати прозу, але вона в мене надто черемшинівська». – «Пиши новели, Романе, – ніби зрадів Дмитро, що може сказати мені щире слово, – нема нічого кращого, як короткі психологічні новели». (Коли я повернувся з армії і прочитав йому свій «Бузьків вогонь», який потім приніс мені перший успіх, він вигукнув утішно: «А що я казав тобі ще на Білій Кобилі!»)
То було наше свято щирості й зізнання в найпотаємнішому. Ми вперше відчули себе творцями – не в рівень нинішнім рангам, а набагато вищими – і, втішаючись виявленим у своїх душах здібностям, підкорювали собі тоді і шум потоків та гаджуг, і глибини диких ізворів, застиглу бурю гір, і жаб’євську улоговину, з якої починається найбільше в світі село, і хатки, що приліпилися до кичер,