Сірий. Тарас ТиторчукЧитать онлайн книгу.

      – Коли собака їсть, вона дуже опасна. Не можна її відривать. Розсердиться.

      Тоді він підвівся зі сходів, викинув недопалок і пішов у хату.

      Звісно, я не послухався дідової поради. Чи налякала вона мене? Певна річ. Але поступово я взяв собі за звичку кожного дня спостерігати за трапезою Сірого, навіть вставати став раніше, аби побачити це ще й уранці. З кожним днем я все ближче підходив до нього, все ясніше бачив моторну роботу його сильних щелеп, все глибше мене переповнювала цікавість, все більшим був адреналін і все більше мені було начхати на слова старого. Хоч я їх і пам’ятав, і розумів їх слушність, проте, коли я підходив до Сірого з його баняком із їжею, вони ніби стирались з пам’яті, стоншувались під бурхливим напливом гострих відчуттів і переживань.

      Та все меншою була моя любов до собаки. Мабуть, врешті-решт, я перестав сприймати його як улюбленого члена сім’ї. Натомість, я думав про Сірого як про загрозу, яка у стані поглинання їжі здатна на все…

      Як би там не було, я втратив до цього інтерес, займався своїми справами, але одного вечора, коли мені було п’ять, я уявляв себе середньовічним лицарем. Фехтував палкою, яка слугувала мені мечем. Ось так, бігаючи по подвір’ю, не зважаючи на зауваження баби і діда, щоб я не вимахував «цею полінякою» на всі сторони, я й помітив краєм ока, як Сірий їсть. Тоді я згадав свої паломництва до його обителі, що закінчилися десь із рік тому, і вирішив повторити свою спробу наблизитись до собаки. Я згадував, як уявляв, що наближаюсь до вівчаря на безпосередню відстань, згадував своє бажання тикнути в нього пальцем і побачити, що буде. Це саме бажання виникло в мене і зараз. Але до того часу я вже виріс і став розумнішим: задовольнити цікавість я міг за допомогою свого меча.