Щиголь. Донна ТарттЧитать онлайн книгу.
зусиль, ніби підіймаючи вагу, непосильну для мене, спробував пересунути свій розум туди, де він мусив бути. Де тепер моя мати? Протягом якоїсь миті тут було нас троє й однією з цих трьох – я не мав у цьому найменшого сумніву – була вона. Але тепер нас лишилося тільки двоє.
Позаду мене старий чоловік закахикав і знову затремтів з нестямною настирливістю, намагаючись заговорити. Обернувшись, я спробував віддати картину йому.
– Ось, візьміть, – сказав я, а потім, звертаючись до матері та обернувшись до того місця, де вона мусила бути, – я повернуся через хвилину.
Але картина була йому не потрібна. Він нетерпляче відіпхнув її до мене, щось забелькотівши. На правій частині його голови був такий згусток крові, що я майже не бачив його вуха.
– Ви щось хотіли мені сказати? – промовив я, ще думаючи про матір. – Прошу?
– Забери її.
– Знайте, я повернуся. Я повинен…
Я не міг усе пригадати відразу, але моя мати хотіла, щоб я повернувся додому відразу, ми повинні були зустрітися там, саме це вона дуже ясно дала мені зрозуміти.
– Забери її з собою! – Він притиснув дощечку до мене. – Іди! – Він намагався сісти. Його очі були ясними й дикими; його збудження лякало мене. – Вони познімали всі електричні лампочки, вони зруйнували половину будинків на вулиці…
Крапля крові пробігла його підборіддям.
– Будь ласка, – сказав я, руки мені тремтіли, я боявся доторкнутися до нього. – Будь ласка, ляжте…
Він похитав головою і намагався сказати щось, але зусилля зламало його, й він видав лише якийсь мокрий жалюгідний звук. Коли він витер рота, я побачив широку смугу крові на тильному боці його долоні.
– Хтось іде.
Я не був певен, але не знав, що йому ще сказати.
Він подивився просто мені в обличчя, намагаючись знайти там бодай іскру розуміння, а коли її не знайшов, то знову вхопився за мене, намагаючись сісти.
– Вогонь, – сказав він голосом, що булькав йому в горлі. – Вілла в Мааді. On a tout perdu[12].
Він знову закашлявся. Піна червоного кольору булькотіла під його ніздрями. Посеред усієї цієї нереальності, нагромаджень каміння й розламаних кам’яних блоків мене опанувало дивне відчуття, ніби я не зрозумів його, ніби я не виконав якогось життєво важливого казкового завдання через свою незграбність та незнання. Хоч у цьому кам’яному хаосі ніде не виднілося вогню, я переповз трохи вбік і поклав картину в пакет, тільки для того, щоб заховати від його погляду річ, яка викликала в нього таку тривогу.
– Не турбуйтеся, – сказав я. – Я…
Він заспокоївся. Поклав руку на мій зап’ясток, дивлячись на мене ясним та спокійним поглядом, і холодний вітер чогось незбагненного повіяв наді мною. Я зробив те, чого від мене сподівалися. Усе мало бути гаразд.
Поки я втішав себе цією оманою, він підбадьорливо схопив мене за руку, ніби я висловив свою думку вголос.
– Ми виберемося звідси, – мовив він.
– Я знаю.
– Загорни цю картину в газети, мій любий, і поклади її на саме дно валізи, разом
Вони все втратили (