Щиголь. Донна ТарттЧитать онлайн книгу.

      – Я тебе слухала. Але я тобі не повірила.

      Кінчик штори ковзнув по підвіконню. Я наче в тумані чув, як співає за вікном вуличний рух. Сидячи на краєчку її ліжка, я почувався так, ніби настала та мить, коли сон переходить у денне світло й, перш ніж змінитися, ці два стани зливаються докупи, перетворюються на туманну й плинну ейфорію: дощове світло, Піппа в ліжку, Гобі в дверях і її поцілунок (з тим дивним присмаком, який, тепер я розумію, був присмаком льодяника з морфієм), що прилип до моїх губ. Проте я не переконаний, що навіть морфієм можна було пояснити те, як легко я почувався в ті хвилини, як був огорнутий щастям і красою. У напівзабутті ми попрощалися (ми не пообіцяли писати одне одному; либонь, вона була ще надто слабка для цього), і я опинився в коридорі, де вже стояли медсестра й тітка Марґарет, розмовляючи голосно й спантеличено, і я відчув на своєму плечі важку руку Гобі, то був сильний заспокійливий потиск, наче якір, який давав мені знати, що все буде о’кей. Я не відчував такого доторку до себе, відколи померла моя мати, – дружнього, заспокійливого посеред плутаних подій, – і, як приблудний собака, що тужить за любов’ю, я відчув, як мене опанувало глибоке почуття відданості, несподівана переконаність зі слізьми на очах у тому, що це місце добре, цей чоловік надійний і я можу довіряти йому, ніхто мене тут не скривдить.

      – О, – скрикнула тітка Марґарет, – ти плачеш? Ви це бачите? – звернулася вона до молодої медсестри (яка кивала головою, всміхалася, намагалася вгодити, явно перебуваючи під її чарами). – Який же він чудовий хлопець! Ти сумуватимеш за нею, чи не так? – Її усмішка була широкою і впевненою в собі, у своїй порядності й справедливості. – Ти обов’язково маєш нас навідати. Я завжди з великою радістю приймаю гостей. Мої батьки… вони мали один із найбільших тюдорівських будинків у Техасі…

      І вона базікала, налаштована приязно, як папуга. Але я вже присягнув на вірність іншій. І смак Піппиного поцілунку – гірко-солодкий і дивний – залишався зі мною, поки я повертався додому, до передмістя, сонно розхитуючись в автобусі, танучи від щастя та від смутку, від зоряного болю, який підіймав мене над вітряним містом, наче паперового змія: моя голова була в дощових хмарах, а серце в небі.

      Я тяжко переживав думку про її від’їзд. Я не міг про це думати. У той день, коли вона мала від’їхати, я прокинувся з болем у серці. Дивлячись на небо над Парковою авеню, темно-синє й погрозливе, прямісінько з пейзажів Голгофи, я уявляв, як вона дивиться на це саме небо з вікна свого літака, – і, коли ми з Енді йшли до автобусної зупинки, опущені очі та похмурі обличчя перехожих, здавалося, віддзеркалювали й побільшували мій смуток через неминучу розлуку з нею.

      – Еге ж, у Техасі нудьга, – сказав Енді, шморгаючи носом; очі в нього були рожеві й стікали слізьми від пилку, тож він був іще більше схожий на лабораторного щура, ніж зазвичай.

      – Ти там був?

      – Атож – у Далласі. Дядько Гаррі й тітка Тесс жили там певний час. Там немає інших розваг, крім ходіння в кіно, й ти нікуди не можеш піти пішки, треба, щоб хтось повіз тебе на автомобілі. Вони також мають гримучих змій і смертні вироки, які я вважаю примітивними