Дев'ять з половиною тижнів. Елізабет Мак-НіллЧитать онлайн книгу.
широкий пояс-шарф. Третя: темно-сині шорти для плавання, суспензорій[4], піжама – теж темно-синя з білим візерунком, усе ще запакована в пакет від виробника. Ще один подарунок? Ні, на ній досі залишився цінник. Наступна шухляда, перша з тих, що середнього об’єму, ховає в собі щонайменше дві дюжини білих трусів. Нижче зберігається чотирнадцять пар білих вовняних шкарпеток та сорочка з манишкою в пластиковому пакеті. Найбільша шухляда не відчиняється одразу, і мені доводиться посмикати її кілька разів. Коли я зрештою домагаюся свого, то застигаю здивована: набита до краю шухляда мало не тріщить від не менш як тисячі абсолютно ідентичних довгих чорних шкарпеток. Я думаю: «У цього чоловіка більше шкарпеток, ніж у всіх чоловіків, яких я знала, разом. Чи не боїться він, що одного разу вночі закриються всі швейні фабрики країни?» («Ненавиджу ходити до пральні, – скаже він за кілька тижнів по тому. – Це просто, коли розібратися, але це забирає в мене надто багато часу. Чим більше речей ти маєш, тим рідше доведеться відвідувати крамниці чи пральні». Я дивитимуся на нього, лежачи на ліжку й відчуваючи, як розтоплюється, як тече моє тіло: він витягує з шухляди пару шкарпеток, просовує долоню в одну з них – шкіра проглядає крізь тонку тканину на п’ятці, хоча немає навіть натяку на дірку, – та кидає шкарпетку в смітник. «Краще також, аби вони всі були однакові, – відповість мені він. – Таким чином тобі не доведеться шукати відповідну пару. Я мучився з цим гівном протягом усього навчання в школі, це справді неймовірно дратує».)
Я зачиняю комод, стрибаю на ліжко, лягаю на спину, підскакую, кручу в повітрі педалі невидимого велосипеда. Я втрачаю здоровий глузд. Закохуюся в людину, яка накопичує шкарпетки, шкарпетконакопичувача, чоловіка, котрий відкладає чорні шкарпетки на чорний день… Я не можу втриматися від рохкання та пирхання, марно намагаючись не зареготати, хоча голос його дружка-йолопа пронизливо верещить і я могла б зарепетувати «Пожежа!» й не бути почутою.
За чверть десята. Я зрештою заспокоююся, складаю руки під головою. Дивлюся на стелю, пантруючи за тінню, яку відкидає світильник біля ліжка. «Якби ж твоя мама могла бачити тебе: нишпорити по шухлядах чужих людей – то найогидніше, що можна собі уявити!.. Не те щоб нишпорити – кажу я собі, каючись, але не в змозі перестати усміхатися, – я нічого не торкалася». Слава Господу, що зберіг мене від того, аби він зазирнув до моєї шафи! Точно передбачивши, що скоро він завітає до спальні, я непомітно заздалегідь зачинила її ковзні двері, поки він сьорбав каву у вітальні; це було позавчора. Гармидер, безлад – підсумок десятилітньої гонитви за тенденціями у світі великої моди; накопичене за цей час чергується з тим, що потрапило до мого гардероба цього року. Місяць тому, шукаючи сукню, яку, як виявилося згодом, загубили в пральні, я натрапила на міні-спідницю, що залишилася від того минулого; збентежена, я тієї ж миті викинула її, але згодом повернула на звичне місце; я провела в ній надто гарний час, і якою ж забавкою була вона
Суспензорій (англ.