Маг. Джон ФаулзЧитать онлайн книгу.
Міллера[5], і ми поквапилися висловити йому пошану. Тоді в Греції витав милий, зворушливий дух села.
Цей острів, крім його обжитих закутків, таки населяли привиди – щоправда, витонченіші й гарніші, ніж ті, що я створив. Я ніде не чув такої, як тут, загадкової тиші соснових борів, схожої на вічно чистий аркуш, спраглий якщо й не записки, то принаймні слова. Від неї виникало дивовижне відчуття втрати часу й участи в народженні міфу. Здавалося, де-де, а в такому місці навряд чи може щось статися, проте у повітрі невідступно витала провість подій. Тутешній дух-покровитель – genius loci – був дуже схожий на героя найвишуканіших віршів Малларме про незримий політ, про слова, безрадні перед несказанним. Важко описати значення цих вражень для мене як письменника. Вони пройняли моє єство й позначилися на ньому глибше, ніж усі інші спогади про людей і природу цього острова. Вже тоді я усвідомив, що з багатьох поглядів став невиправним вигнанцем із англійського суспільства, однак романістові належить зазнати ще важчого вигнання.
На перший погляд, ці враження гнітючі, як і в багатьох початківців – письменників і художників, що приїжджають до Греції шукати натхнення. Породжене таким досвідом відчуття нездарности і духовного отупіння ми прозвали егейською хандрою. Треба бути справді зрілим митцем, аби створити щось вартісне на тлі найчистіших і найгармонійніших краєвидів нашої планети; особливо ж коли знаєш, що в них могли якнайкраще вписуватися тільки ті люди, які траплялися в прадавні часи. Острівна Греція й досі Кіркея; й мандрівному митцеві не варто тут засиджуватися, якщо він дбає про свою душу.
Крім згаданого вище, під час мого перебування на Спеце не діялося нічого іншого, що мало б якийсь зв’язок із «Магом». Реальні основи описаних у книжці подій постали після мого повернення до Англії. Утікши від Кіркеї, я важко пережив наслідки втечі. Ще не тямив тоді, що романістові конче потрібні втрати, що вони дуже сприяють творчості, хоча йому самому завдають болю. Невиразне чуття якогось недоситу, змарнованої нагоди спонукало мене пересадити зазнані вже в Англії особисті прикрощі на ґрунт пам’яті про Спеце з його безлюдними просторами. У споминах цей острів помалу перетворювався на втрачений рай, на безіменний – sans nom – маєток Алена-Фурньє, а то й на Бівісову ферму. Поступово мій герой Ніколас набирав виразних рис якщо й не пересічного сучасника-англійця, то принаймні пересічної людини з мого суспільного прошарку та середовища. У прізвищі, яким я наділив цього персонажа, криється родинний каламбур. Змалку я вимовляв «f» замість «th», і насправді назва «Ерфе» замінила слово «Earth» – «Земля». Такий словотвір значно випередив у часі підхожу асоціацію з Оноре Д’Юрфе та його «Астреєю»[6].
Сподіваюся, що написане вище звільнить мене від обов’язку тлумачити «значення» цієї оповіді. Роман, хай навіть прозоріше задуманий і виразніше викладений, ніж мій, – це аж ніяк не кросворд, у якому заданій легенді відповідає один-єдиний набір правильних відповідей. Інколи я зневірююся
«Маруссійський колос» (1941) – книжка нарисів американського письменника і художника Генрі-Валентайна Міллера (1891–1980). Йоргос Кацимбаліс (1899–1978) – грецький видавець, герой цієї книжки. Посвята з першого видання цієї книжки.
Можна провести ще одну паралель: Ерфе – Орфей. Артур-Едвард Вейт (1857–1942) – англійський християнський містик і окультист, співавтор карт таро Райдера – Вейта.