Війна світів. Невидимець (збірник). Герберт УеллсЧитать онлайн книгу.
стаю свідком руйнування Вейбриджа та Шеппертона
Коли зовсім розвиднілося, ми відійшли від вікна і тихо зійшли вниз.
Артилерист погодився, що тут залишатися небезпечно. Він мав намір іти до Лондона і там приєднатися до своєї частини, дванадцятої кінної батареї. Але я вирішив повернутися до Лезерґеда. Мене так приголомшила могутність марсіан, що я вирішив перевезти дружину до Ньюгевена, а звідти якнайшвидше виїхати за кордон. Я вже зрозумів, що околиці Лондона неминуче стануть ареною спустошливої війни раніше, ніж пощастить знищити марсіан.
Між нами й Лезерґедом був третій циліндр, який оберігали ці велетні. Якби я був сам, напевне, майнув би навпростець. Але артилерист стримав мене.
– Не дуже зрадіє ваша дружина, – сказав він, – якщо ви зробите її вдовою.
Врешті-решт я погодився йти разом з ним під прикриттям лісу на північ до Стрит-Кобгема. Там ми мали розлучитися, і я вже через Епсом дістався б до Лезерґеда, зробивши, проте, чималий гак.
Я хотів рушати відразу, але мій супутник був досвідченіший, тому примусив мене добре підготуватися до дороги. Ми обшукали весь будинок, і я знайшов флягу, яку ми наповнили віскі, а наші кишені ми понабивали сухарями та м’ясом. Ми вийшли з дому та побігли донизу тією самою дорогою, якою я підіймався минулої ночі. Будинки стояли порожніми. На нашому шляху лежали три обвуглені трупи, уражені тепловим променем.
Усюди валялися покинуті речі – як-от годинник, капець, срібна ложка і таке інше. На розі біля пошти лежав перекинутий, із поламаним колесом віз, навантажений меблями та ящиками; коня поряд не було. Серед руїн валялася і розбита залізна каса.
Горіла тут тільки сторожка сирітського притулку, а решту будинків було мало пошкоджено. Тепловий промінь змів лише димарі й пройшов далі. Проте Мейбері-гіл спорожнів – крім нас, тут не було жодної живої душі. Більшість мешканців подалась, мабуть, на Олд-Вокінг, – тією дорогою, що я добирався до Лезерґеда, – або ж поховалася невідомо де.
Сходячи дорогою, ми пройшли повз той труп у чорному, що й досі лежав тут, під дощем. Далі ми вступили до лісу і дійшли до залізничної колії, так нікого і не зустрівши. Ліс потойбіч залізниці був ріденький, обгорілий, дерева здебільшого лежали на землі, тільки подекуди стирчав похмурий стовбур із кількома темними листочками. З цього ж боку вогонь обсмалив лише ближчі до залізниці дерева, а далі не поширився. В одному місці, мабуть, у суботу ще працювали лісоруби. На галявині лежали між купами тирси зрубані і свіжообтесані дерева. Трохи осторонь стояла безлюдна тимчасова халабуда. Ранок був тихий, спокійний, безвітряний, навколо панувала суцільна тиша. Навіть пташки не співали. Ми з артилеристом, швидко йдучи вперед, розмовляли лише пошепки і щохвилини озиралися. Кілька разів ми зупинялись і прислухалися.
Невдовзі ми підійшли до дороги і почули стукіт копит, а потім побачили вершників, що повільно їхали до Вокінга. Ми гукнули до них, вони зупинилися, і ми підійшли ближче. Це був лейтенант і двоє рядових гусарського