Ворог, або Гнів Божий. Сергій ПостоловськийЧитать онлайн книгу.

      Він сів.

      – Тепер дивись, – я простягнув йому мій аркуш.

      Він вивчав його хвилин з п’ять.

      – Маю право вносити правки? – запитав він мене.

      У відповідь я простягнув йому свого паркера.

      Він щось там подописував і повернув мені листок. Я взяв його в руки і побачив декілька нових прізвищ та знаки питань і оклику біля тих, що написав я.

      – Обговоримо це пізніше, – сказав я.

      Мирон мовчазливо хитнув головою.

      – Як там Марина? – запитав я його.

      – Не дуже, – сказав він. – В лікарні.

      – Зрозуміло… – я замешкався, але взяв себе в руки і додав: – Я б хотів її побачити.

      – Не проблема. Але краще за декілька днів. Наразі вона не може адекватно сприймати інформацію.

      У відповідь я хитнув головою.

      – Я можу йти? – запитав мене полковник Мирон.

      Я показав йому аркуш, тикнув пальцем на два прізвища і сказав:

      – Проаналізуй цих двох. Нічого конкретного. Інтуїція. Можливо помиляюсь, але все ж таки щось говорить мені про мою правоту.

      Коли Мирон пішов, я зрозумів, що знову хочу сексу. Тільки з нею. Нікого іншого. Лише одна вона – моя мила пташка, здатна наповнити життям емоційним сенсом.

      Мені не личило піддаватися спокусі. Тим паче на робочому місці. Тому я вгамував жагу до солодкого тіла і викликав свого помічника.

      Він стояв і дивився на мене в очікуванні наказу, прохання, хоча б дрібної фрази, аби тільки не мовчання. Я довго шукав, поки знайшов цього сіренького, непримітного чоловічка. І знайшов я його в далекій Чернівецькій області, де він працював начальником управління в СБУ області. Тоді, а було це вже майже десять років назад, він сам розкрив декілька гарних схем влади «любих друзів», за що був позбавлений роботи, кар’єри, премій та зарплатні. «Любі друзі» забажали поставити хрест на ньому. Я ж мав на це свою власну думку. Тому і врятував його.

      – Є новини? – запитав я його.

      – Поки що ні, – так само лаконічно відповів він.

      – Затягується наша справа, – буркнув я. – Не подобається це мені. Погана прикмета.

      – Підключити інших? – запитав він мене.

      Я думав. Вагався. Врешті-решт сказав:

      – Не зараз. Почекаємо ще дві доби. Поки що вільний.

      Він пішов, а я залишився. Мій стан потребував самоти, аби прийняти єдине правильне рішення щодо пункту «Інвестори» та «Перелік джерел». Довіряти я міг мінімуму людей. І кожен мав право знати тільки те, що стосувалося виключно його.

      Врешті-решт, ухваливши рішення, я відчув полегшення. Так буває, коли довго не знаєш, куди тобі рухатися, як жити, з чого розпочати, аж поки не відсилаєш власні сумніви до дідька і не починаєш йти дорогою, яка обіцяє успіх, але може закінчитися повним занепадом. Про останнє я не думав, бо усі мрії були виключно про перше.