Волонтери. Мобілізація добра. Лариса ДенисенкоЧитать онлайн книгу.
робить усе без вагань, вона лише «утку» виносити не може. Кривавий гній з гумової пеленки відмиє й не скривиться, а «утку» з сечею до туалету донести не береться, санітарку кличе.
Шукаю Світлану. Вона десь тут, Марина її щойно бачила. А тоді й дівчата з волонтерського «офісу» підтвердили: тут вона, де ж їй бути – її мобілка на столі. Офісом дівчата називають кімнатку на прохідній госпіталю: двері весь час відхилені, ноутбук у куті, на стіні розклад чергувань, списки потреб, номери телефонів, дитячі малюнки: «Люблю Україну», «Повертайтеся живими!»… – наївні, щемкі закарлюки, слова з помилками. На поличках – стоси одягу, коробки з медикаментами, штабель памперсів, розміри від S до XL. Треба, каже Тетяна, поділитися з будинком престарілих, бо з тими памперсами вже перебір, не треба їх аж стільки. Тетяна тут сьогодні чергує, приймає від людей допомогу: коробки печива, мандарини, батарейки, мінеральну воду…
Хлопчина у куртці та шапці зазирає через голови.
– Футболку у вас можна попросити? – каже невпевнено.
Його вже виписують, він повертається у свій батальйон, і все у нього вже є, він сам купив, а от про змінну футболку забув.
Рудої куртки Світлани, її робочого спецодягу, немає на вішачку. Вона зазвичай у ній курсує між корпусами. Десь на території Світлана, знайдемося.
У палаті, де триває концерт, її немає. Вадим співає під гітару, він у відділенні вже за свого. Професійний музикант, викладач музшколи, з чоловіком Марини, теж музикантом, в одному рок-гурті грають. Госпітальний репертуар у Вадима на будь-який смак – від класики до жартівливих пісень. Він зазвичай переходить з палати у палату, з гітарою та стосиком паперу під пахвою, зі словами пісень. За ним на милицях соває ноги мовчазний хлопчина, ті самі пісні по кілька разів слухає.
Підсідаю на ліжко до двох слухачів, господар посувається, приймаючи гостей. Двоє поранених лежать: наймолодший, з вигляду школяр, двадцятиоднорічний Славік із гірського села, і Олександр, дядя Саша, він так себе називає усім, з ким знайомиться, хто молодший від нього.
Не потрапляючи у ноти, Олександр підспівує Вадиму, емоційно реагуючи на музику. Російські пісні теж лунають, Шевчук і Тальков; тексти давні, а наче сьогодні написані…
Я мечтаю вернуться с войны,
На которой родился и рос,
На руинах нищей страны
Под дождями из слез.
Но не предан земле тиран,
Объявивший войну стране,
И не видно конца и края этой войне…
Олександр ворушить губами, намагаючись вгадати забуті слова, підхоплює останні у кожному рядку, він колись знав цю пісню, після повернення з Афгану. У приспіві вже чується впевнено, голос його міцнішає:
Я пророчить не берусь,
Но точно знаю, что вернусь,
Пусть даже через сто веков
В страну не дураков, а гениев.
И, поверженный в бою,
Я воскресну и спою
На первом дне рождения
Страны,