Волонтери. Мобілізація добра. Лариса ДенисенкоЧитать онлайн книгу.
аудиторії, після інших травм. Психологи – вони теж різні. І не знати, з ким розмова піде, а з ким закінчиться, щойно розпочавшись.
У Марини товаришка вийшла заміж за американця, то його дядько (багато років тому повернувся з війни у В’єтнамі) дотепер відвідує психолога. Щотижня. Бо є така потреба. Психічне здоров’я нерідко потребує більшої уваги, ніж фізичні проблеми.
2
На подушці кіборга Яна – кумедний шматяний кіт, пошитий з кольорової тканини. Очі-ґудзики витріщає. Його хтось із відвідувачів подарував. Ян котів любить; коли вивозив сім’ю з Донецька, змушений був залишити своїх двох на сусідів. Був упевнений – тимчасово, вийшло – чи не назавжди. Ян почуває себе винним перед своїми котами, думає: як там вони? З ким? На новому місці до Яна з дружиною та донькою пристало мале кошеня на тоненьких ніжках-патичках – вони вигодували його з пипетки. Тепер буде з нами, каже Ян, хоч куди б нас занесло.
Ян отримав поранення при захисті Донецького аеропорту. Куля розтрощила кістку правої руки, застрягла у м’язі. Хірург кулю витягнув – віддав Янові. Шматок металу, холодна абищиця, а могла ж влучити трошки лівіше…
Кілька місяців тому Ян був гірником на шахті «Щеголка Глибока» у Донецьку. Він вже заробив собі «підземний стаж», може у п’ятдесят років іти на пенсію. На гірника він не подібний, виламується з певного стереотипу – і зовні, і внутрішньо. Мова інтелігентна, багато читає, переважно з електронної книжки, стриманий, ввічливий. А чого ж варто було очікувати від гірника? Колоритної говірки, присмаченої абсцентною лексикою?… безцеремонності?… бозна ще яких трафаретів, нав’язаних телевізором і відсутністю живого спілкування? У полоні банальних стереотипів живемо, одне одного маркуємо: «східняк», «західняк»…
– Нічим, – каже Ян, – я не примітний. Активістом не був, але те, що почалося на Донбасі у квітні, одразу не прийняв. Тоді ж записався в батальйон до Семена Семенченка, він тільки формувався у Дніпропетровську, навіть трохи побув у Нацгвардії під Києвом. Але обставини склалися так, що потрібно було повернутися у Донецьк… Мама сильно хворіла… Не вдалося її врятувати…
У протилежному куті палати тихе бубоніння. Тут розмови течуть у багатоканальному режимі, ніхто ні від кого не таїться, не ховається, бо й нема куди.
– Забрав дружину й доньку, – далі веде Ян, – і поїхали звідти. Виїжджали через ДНР-івські блокпости. Чоловіків виводили з автобуса, перевіряли документи. Один кричав нам: боягузи! хто захищатиме Донбас від нациків?!
Зупинилися у місті Дніпрорудному під Запоріжжям. Знайшов роботу, дружина теж. Але важко було слухати новини про Донецьк і дуже неприємно – про переселенців. Переселенці… – Ян робить паузу, добираючи слова, – …вони різні. Хоча багато піни наїхало… Не зміг я залишатися там. У серпні була третя хвиля мобілізації, пішов у військкомат. Добровольцем. Потрапив в «учебку» «Десна». Розподілили у дев’яносто третю механізовану бригаду під Дніпропетровськом. Там формували перший батальйон,