Вогняна зима. Андрій КокотюхаЧитать онлайн книгу.
здивувалася Алла. – Ти шашлик купатимеш у вині?
– То для нас, – пояснив Ігор. – Біле піде на маринад. Червоне зараз вип’ємо.
– Просто зараз?
– Чого ж. Так веселіше.
За весь час їхнього знайомства Алла вперше почула від Ігоря бодай щось про веселощі. Тому вирішила не цікавитися, чому пити вино в процесі маринування шашлика – весело. Просто впоралася з другим корком, витягла з шафи звичайні, не парадні склянки.
– Піде?
– З чашок теж можна, – легко погодився Ігор, відклав ножа, узявся за пляшку.
Він не витер рук.
Тому не втримав – долоня була м’якою та слизькою.
Пляшка вислизнула, упала на підлогу.
Розбилася, обоє відразу опинилися по різні боки червоної винної калюжі.
– Блін! Зараза! – гаркнув Ігор, ступивши назад – капців не вдягнув, стояв босий, бо так і прийшов, у сандалях, без шкарпеток.
– Обережно! – крикнула Алла, бачачи, як хлопець, на мить утративши рівновагу, ураз поточився й почав хапатися за мийку, аби втриматися на ногах.
Повернувся незграбно й невдало. Нога ковзнула по вину, Ігор гидливо відсмикнув її, при цьому підняв, стоячи тепер на одній. Ще можна було б утриматися, та Алла, як з’ясувалося наступної миті, своїм бажанням допомогти зробила тільки гірше, усе зіпсувавши.
Сіпнувшись до хлопця, хотіла підхопити під лікоть. При цьому сама ковзнула в калюжі, у них була не дуже велика кухня, простір для маневру обмежував стіл. Збоку шарпанина справді нагадувала дурнувату американську комедію, навіть падіння могло насмішити, і це можна було б потім багато разів згадувати в компаніях та наодинці. Але обом на той момент було не до сміху.
Ігор, намагаючись таки не впасти та втримати рівновагу попри все, пересунув праву ногу вперед і ступив на підлогу.
Просто на гострий зуб розбитої пляшки.
– А-а-а-а-а!
Тепер переніс вагу на п’яту – і таки впав, хвицьнувши пораненою ногою в повітрі, штовхнувши при цьому Аллу. Машинально потягнувшись до небезпечної склянки, Ігор, сидячи у винній калюжі, спробував відкинути її подалі.
Мабуть, таке трапляється раз у житті – незграбно схопивши осколок, хлопець тепер уже розпанахав руку.
– А-а-а-а-а-ййййй!
Алла вклякла, із жахом дивлячись на хлопця. З глибокого порізу на долоні цебеніло, заливаючи аж до ліктя. Права стопа так само кривавила, але ще й змокла у розлитому, тому не розібрати, кров її залила чи червоне вино.
– Алло!
Вона зрозуміла – до неї кричать крізь невідомо звідки виниклий товстий повстяний шар. Крики болю линули здаля, немов Ігор був зараз не за півкроку, на підлозі, а за стіною чи навіть на вулиці під вікном. Від вигляду крові її заціпило.
Алла Дорош боялася крові.
Дуже боялася.
– Алло! Чого стоїш, блін! Чого дивишся?
– Що робити? – запитала тихо й, на диво, спокійно.
– Кров витирай! Бинт, йод, перекис – давай все сюди! Руку давай, руку!
– Руку чи перекис?
– Ти