Жозеф Фуше. Стефан ЦвейгЧитать онлайн книгу.

      Доба, коли Фуше вислали проконсулом, належала радикалам. І в своєму департаменті Нижньої Луари, в Нанті, Невері та Мулені, Фуше вдає несамовитого радикала. Він бореться з поміркованими, збурює землю шквальним вогнем різних оповісток, щонайлютіше погрожує багатіям, нерішучим і половинчастим; чинячи прямий моральний примус, назбирує по селах і висилає проти ворогів цілий полк волонтерів. Організаційними здібностями, блискавичним розумінням ситуації Фуше принаймні дорівнює решті своїх колеґ, а сміливим словом перевершує геть усіх.

      Бо – і це слід добре затямити – Жозеф Фуше, на відміну від уславлених провідних борців революції Робесп’єра та Дантона, відкидає обережність щодо церкви й приватної власності: ті шанобливо ще й досі вважають їх за «недоторканні», а він рішуче висуває радикал-соціалістичну й більшовицьку програму. Першим виразним комуністичним маніфестом новітньої доби був не той славнозвісний Карла Маркса і не «Гесенський вісник» Ґеорґа Бюхнера, а вкрай мало знана ліонська «Інструкція», яку зумисне недобачили соціалістичні історіографи. Хоча Фуше й підписав її разом з Коло д’Ербуа, текст належить безперечно йому. Цей полум’яний документ, один з найразючіших у революції, на ціле сторіччя випереджав свій час і цілком вартий, аби його витягти з пітьми. Може, історична вартість його підупала, бо згодом герцоґ Отрантський відчайдушно заперечував те, чого колись вимагав, бувши простим громадянином Жозефом Фуше, але, як брати все відповідно до часу, його тодішнє визнання віри назавжди поставило на нього печать першого відвертого соціаліста й комуніста революції. Не Марат, не Шомет, а Жозеф Фуше сформулював найсміливіші вимоги Французької революції, і сам ориґінальний текст яскравіше й виразніше за будь-який опис висвітить його вдачу, що завжди немов ховалась у пітьму.

      «Інструкція» сміливо починається з утвердження непогрішності будь-якого зухвальства: «Хто діє в ім’я революції, тому дозволено все. Якщо республіканець не порушує республіканських законів, йому не загрожує ніщо. А хто порушить, хто вочевидь не знатиме міри, той не скінчить добром. Поки на землі є бодай одна нещасна людина, свобода невпинно простуватиме далі».

      Після такого енергійного і, певною мірою, вже максималістичного вступу Фуше визначає сутність революційного духу: «Революцію зроблено для народу, але під народом ми розуміємо не той упривілейований багатством клас, що стягнув собі всі життєві втіхи та все суспільне добро. Народ – це лише сукупність французьких громадян, а передусім той незліченний клас голоти, що захищає кордони нашої Вітчизни й годує своєю працею суспільство. Революція була б політичним і моральним злочином, якби переймалася тільки добробутом кількох сотень індивідів, покидаючи в злиднях двадцять чотири мільйони. Революція була б жалюгідним ошуканством, якби про рівність лише говорилося, а людей ділила страшна різниця в добробуті».