Душа окаянна. Дарина ГнаткоЧитать онлайн книгу.
Та хіба зможу я чого поганого тобі побажати? Та серце моє що Божий день обливається за тебе кривавими слізьми. І не клясти, а тільки молитись я можу, аби Господь змилувався над доленькою твоєю.
Марта похитала головою.
– Не змилується. Батько не дозволить!
– Нечистий твого батька плутає, доню.
– Та який вже там нечистий, мамо. Він сам як той нечистий, дарма, що ієрей! Та ви очі його бачили, коли кинувся він мене давити? То ж не людські були очі, а звіра лютого, вихідця з якогось з пекла, тієї сили, котра губить людей. Він же одержимий, мамо.
– Що ти, він же ієрей!
– Поганий з нього ієрей!
– Господи, Марто, та де ж ти навчилась такого говорити про рідного батька? Та ще про батюшку! Отямся, доню, допоки Господь не покарав тебе за такі страшні слова.
– А мене вже й так покарано!
– Марто!
– Все, мамо, годі. – Марта прилягла на перину, вкрившись ковдрою. – Я не хочу посваритися ще й з вами. І спати хочу, справді хочу, мабуть, починаю одужувати, коли на сон потягнуло, як ви колись казали.
Васса поцілувала доччину голівку.
– Спи, доню, і нехай Господь залікує твою душевну рану.
І Марта справді заснула, солодко та міцно.
Назавтра, коли вона вийшла до сніданку, її ледве можна було впізнати, бо бліде личко порожевіло та посвіжішало, чого годі було сказати про полковника Ковальського. Той прокинувся геть пом’ятий та невдоволений і набундючено сидів над кухлем із огірковим розсолом, сьорбаючи його потрошку, коли до світлиці, м’яко ступаючи в шкіряних сап’янцях, увійшла посвіжіла Марта. Де й поділось те його похмілля, тільки зиркнув на неї, враз із місця зскочив і молодикуватим півнем кинувся до неї.
– Марто Савівно, ви сьогодні просто надзвичайні.
– Дякую.
Сестра його спохмурніла, але змовчала. За два дні полковник вже мав від’їжджати до Батурина, і Красногляд увесь мало не дрижав, чекаючи від нього найважливіших слів, але полковник мовчав, мов у рота води набрав. А Красногляд починав нервуватися, бо єством своїм відчував, що травить Ковальського супроти шлюбу з Мартою сестриця його нечестива, і хоча й далі був досить люб’язний із нею, ледве стримував гнів свій супроти баби негідної. А полковник усе частіше хмурився, розмірковував щось про себе, і нарешті перед самим від’їздом звернувся до панотця Сави.
– Батюшко, прошу вас не образитись, але я маю намір просити вас віддати за мене донечку вашу, любу Марту Савівну. – Він помовчав, знову спохмурнівши. – Я розумію, що, як виражається моя сестра, зовсім не пасую до такої красуні, як ваша донька, але Марта Савівна викликала в моїм серці давно заснулі почуття, і я б радо взяв її за дружину.
Отець Сава ледь стримав полегшене зітхання й урочисто, мов на відправі, промовив:
– А мені, полковнику, буде втішно мати такого зятя, як ви.
Ковальський швидко й непевно всміхнувся.
– Вірю, батюшко, вірю. Та ж чи погодиться люба Марта Савівна віддатися за мене? Чи погодиться сприйняти мої почуття, бо ж роки…
– Любий Мироне Карповичу, – усміхнувся Красногляд, подумки