Эротические рассказы

Світован. Мирослав ДочинецьЧитать онлайн книгу.

Світован - Мирослав Дочинець


Скачать книгу
мені легше пояснювати речі фізикою, законом опору матеріалів. Ти перейшов температурну межу, перегрів систему. От вона й витискає тебе із себе…

      – Ну і що в такій ситуації радять твої Менделєєви-Клапейрони? – мляво запитав я.

      – Що? Потрібно тимчасово випасти в осад, щоб набути нової концентрації. Сісти на дно.

      – Вважай, що я вже на дні, – зітхнув я. – На дуже глибокому дні.

      – Чому такий похмурий тон? Інколи впасти на дно потрібно для того, щоб відштовхнутися від нього.

      – Це філософія тих, хто весь час на плаву.

      – Це філософія мого діда. Послухай… – пісне з ночі обличчя Толі посвіжіло радістю. – Дід – ось у кого тобі можна перекантуватися. Ви обоє німураки, зайвим словом один одного не притісните. Та й дід більше в хащах пропадає, ніж дома. У нього спокійно, ніхто туди не потикається. Читай собі, пиши, горобцям дулі показуй.

      – Що за дід? – поцікавився я для годиться.

      – Дід Андрій. Правда, він мені не зовсім дід – бабин брат. Та ти його знаєш. Ми з ним щепили на дачі твого редактора дички. Ти ще тоді сказав: «Дідо-Всевідо, як із казки вийшов. Шкода, що про таких тепер не напишеш – патріархальщина!»

      Я згадав того діда – мовчкуватого, з мудрим протяжним поглядом, бородатого, в грубому вовняному светрі. Чимось схожого на Хемінгуея, але ніскільки не книжного. З якоюсь гречно стриманою, недомовленою сутністю.

      – Ну, добре, – сказав я, – прийду я до твого діда, скажу: «Вам привіт від Толі!» А далі що?

      – А нічого. Пес пса вітрить. Це, до речі, його приповідка. Він із тих, яким нічого пояснювати не треба. Бо й сам гнаний-перегнаний.

      – За що?

      – А ні за що. Хіба тебе в один день випакували з редакції і гуртожитку за щось? І хіба не ти мені колись читав з передрукованого зшитка: «Якщо нога крокує не в ногу з більшістю, цю ногу треба зламати. Якщо рука не піднімається з більшістю рук, цю руку треба відтяти. Якщо цвях вилізає своєю шапочкою з дошки, його треба забити». Я ще тоді подумав, що це з Біблії. А виявилося – Дзержинський… Не тели їжака, старий. Я діло кажу.

      Я гнітив у собі сумнів, скоріше від утоми мозку.

      – Все, постановили одноголосно! – Толя ляснув мене по плечу. – Почекай мене тут, я кину з вікна для діда пакет – батарейки, леза, олівці, сірники…

      – Дивися, щоб сірники не зачепилися за прапор, – ляпнув я з останніх сил. – Бо тоді підемо до діда обоє.

      Толя весело заіржав і плигнув у гуртожиток.

      Попова гора

      Взагалі світ того дня сміявся сонцем, барвами, звуками. Лише не для мене. І я, мабуть, виглядав дивно, коли підійшов до живоплоту непоказної господи на горі, яку називали тут Поповою, або ще по-іншому Розрадою-горою, – пришиблений, пом'ятий, нечесаний. З дурнуватою картонною коробкою під пахвою.

      – Я приятель Толі. Мені б кілька днів перебути. Якщо можна… Я заплачу.

      – Ти вже плакав днесь. Може, доста?

      Це було мовлено мирним, безбарвним голосом. Тоном перевізника, що звично відкликається


Скачать книгу
Яндекс.Метрика