Гончаки Бафуту. Джеральд ДарреллЧитать онлайн книгу.
вантажівка наша котила вперед, здіймаючи за собою хмари червоної куряви, з кузова линув дружний хор голосів, тоді як ми з водієм доповнювали й урізноманітнювали його всілякими приспівками, а водій ще й акомпанував уривчастими звуками автомобільного гудка.
Що вище ми здіймалися, то частіше траплялися просвіти в лісових нетрях, а незабаром почав змінюватися й підлісок: наче ватаги розбійників, дебелі деревуваті папороті стояли вздовж дороги на товстих присадкуватих волохатих стовбурах, з верхівок яких пір’ясте бадилля розбризкувалося зеленими фонтанами ніжного листя. Як виявилося, це були вартівники нового світу, адже зненацька гори немов скинули з плечей плащ, і ліс зник. Він лежав позаду нас, у долині, – густе зелене хутро, що хвилями відходило в мерехтливу від спеки далечінь, тоді як перед нами велично здіймалися гори, встелені килимом високої, по пояс, трави, що брижилася й мінилася золотом на сонці. Вантажівка видиралася дедалі вище, від надзусиль двигун сопів і здригався. Я вже було подумав, що останні двісті чи триста футів[2] нам доведеться штовхати цю горопаху, але, на подив усім, вона таки спромоглася сама вилізти на гребінь гірського пасма, тремтячи від утоми, вергаючи струмені пари з радіатора, наче кит, що конає, зі свого дихала. Ми проповзли ще трохи й спинилися. Водій вимкнув двигун.
– Мотор стати гарячий, ми чекати мало часу, – пояснив він, показуючи на передок вантажівки, яка вже повністю сховалася під хмарою пари.
Мені за щастя було вилізти з розпеченої кабіни. Я пройшовся до місця, де дорога спускалася в чергову долину. З цього оглядового майданчика я бачив і ту місцевість, яку ми лишили за собою, і ту, у яку мали ось-ось в’їхати.
Позаду простяглися безкраї зелені ліси, які звідси видавалися щільними й непроникними, як овеча шерсть; лише на вершинах пагорбів можна було помітити просвіти в гущавині листя, адже дерева на тлі неба вимальовувалися неначе з подертими торочками. Перед нами ж розіслався світ геть інакший; здавалося неймовірним, що він може лежати поряд із тим, попереднім. Не було поступового переходу: позаду зостався ліс велетенських дерев, що виблискували у вишуканих шатах із листя, наче гігантського зросту «перламутрові королі»[3] в зеленому вбранні. А попереду аж ген до імлисто-блакитного обрію пасмо за пасмом простяглися гори, зливаючись і перетікаючи одна в одну, ніби величезні застиглі хвилі. Гори немов обертаються обличчям до сонця, а схили їхні від підніжжя до гребеня вкриті мінливим золотаво-зеленим руном трави, яка то світлішає, то тьмянішає, коли вітер колошкає чи розгладжує її. Позаду нас ліс оздоблений щонайяскравішими відтінками червоногарячого й зеленого – різкими й насиченими кольорами. Попереду ж у цьому невідомому гірському трав’янистому світі барви були м’якими й ніжними: блідо-зелені, золотаві, жовтувато-брунатні, теплі коричневі. Плавкі вигини пагорбів, укритих травою в легких, пастельних тонах, цілком могли бути краєвидом Англії – пагористими пасовиськами на її півдні, тільки більшого розміру.
1 фут = 12 дюймів = 30,48 см.
«Перламутрові королі й королеви» – у XIX ст. серед лондонських торговців виникла традиція збирати пожертви на благодійність. Вони одягались у вбрання, розшите перламутровими ґудзиками, і обирали собі Короля або Королеву. Цей звичай збережено й донині.