Асистент. Тесс ҐеррітсенЧитать онлайн книгу.
це явно і не старий Вітні.
Леону Вітні, роботодавцю Джої, було шістдесят шість років.
– Слухайте, ми маємо ДНК убивці, – сказав Корсак. – Тепер потрібно лише взяти ДНК у Джої.
– Думаєте, він націдить вам чашечку?
– Якщо хоче втриматися на цій роботі, то дивитиметься мені в очі, як собака, і сам про це благатиме.
Ріццолі подивилася на кладовище через дорогу. Повітря колихалося від спеки. Процесія поважно йшла до виходу. «Коли мертвих поховано, життя триває, – подумала вона. – Хоч би якою була трагедія, життя не стоїть на місці. І я не повинна».
– Я більше не маю часу на все це, – сказала вона.
– Що?
– Я маю працювати над власними справами. І я не думаю, що справа Їґерів має щось спільне з Ворреном Гойтом.
– Три дні тому ви казали інше.
– Я помилилася.
Вона підійшла до своєї машини, відчинила дверцята і опустила вікна. З розпеченого салону вирвалася хвиля гарячого повітря.
– Я щось не те ляпнув?
– Ні.
– Тоді чого ви звалюєте?
Вона прослизнула за кермо. Сидіння здавалося страшенно гарячим навіть крізь одяг.
– Протягом останнього року я намагалася пережити справу Хірурга, – сказала Ріццолі. – Я маю відпустити його і перестати бачити його руку в усьому, що мені трапляється.
– Знаєте, часом інтуїція – найкраще, що ми маємо.
– Ключове слово – «часом». Інтуїція – це не факти. І знаменита інтуїція копа – не істина в останній інстанції. І взагалі, що таке інстинкт? Скільки разів чуйка підставляла нас? – Вона завела двигун. – Чорт забирай, надто часто.
– То це не через мене?
– Ні.
– Точно?
Вона хряснула дверцятами й подивилася на Корсака у відчинене вікно. Він стояв, мружачись від сонця. Очі здавалися вузькими щілинами під буйними кущами брів. На руках дибки стирчало волосся, густе, як шерсть. А його поза – випнуті вперед стегна і згорблені плечі – викликала в неї асоціації з горилою. Ні, вона їхала не через Корсака. Але з кожним поглядом на нього відчувала відразу.
– Я просто більше не можу гаяти на це час, – сказала вона. – Ви ж розумієте.
Знову опинившись на робочому місці, Ріццолі зосередилася на документах – їх накопичилося багато. Перш за все – справа чоловіка з літака. Його особу так і не встановили, а понівечене тіло залишалося в морзі. Надто довго вона не приділяла уваги цій справі. Але навіть розгорнувши папку і продивляючись фотографії аутопсії, Ріццолі й далі думала про Їґерів і чоловіка, в якого на одязі лишилася волосина трупа. Вона перевіряла розклад злетів і посадок у «Лоґані», але перед очима стояло обличчя Ґейл Їґер, яка всміхалася з фотографії на столику біля ліжка. Вона пригадала галерею фотографій на стіні зали для нарад, рік тому, під час розслідування справи Хірурга. Ті жінки теж усміхалися. Вони ще були живими і теплими, життя світилося в очах, коли їхні обличчя потрапили в об’єктив. Думаючи про Ґейл Їґер, вона не могла не згадати про покійниць, які відійшли раніше.
Чи Ґейл теж серед них?
На поясі завібрував