Дюна. Френк ГербертЧитать онлайн книгу.
убиває розум. Страх – це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть, то я обернуся до нього внутрішнім зором і простежу його шлях. Там, де страх пройде, нічого не зостанеться. Залишуся тільки я».
Пол відчув, як повернувся спокій, і промовив:
– Мерщій починай, стара.
– Стара! – різко сказала вона. – А ти сміливець, ніде правди діти. Ну що ж, подивимося, цуцику. – Вона близько нахилилася, стишуючи голос майже до шепоту. – Біль пронизуватиме твою руку в скриньці. Біль. Але! Висмикнеш її – і я торкну твою шию ґом джаббаром; ця смерть швидка, ніби падіння сокири ката. Відсмикнеш руку – і ґом джаббар забере тебе. Зрозумів?
– Що в тій скриньці?
– Біль.
Пол відчув, як у руці закололо сильніше, й міцно стиснув вуста. «І як же це може бути випробуванням?» – подумав він. Поколювання перетворилося на свербіння.
А стара промовила:
– Ти чув про те, що тварини відгризають собі лапу, щоб вирватися, коли потрапляють у пастку? То все звірине нутро. А людина лишилася б у пастці, витримала б біль та прикинулася б мертвою, щоб убити ловця і знищити загрозу своєму видові.
Сверблячка переросла в легкий жар.
– Навіщо ти робиш це? – запитав Пол.
– Щоб визначити, чи ти людина. Мовчи.
Пол стиснув ліву руку в кулак, коли жар у правій руці посилився. Він наростав повільно: тепло до тепла, тепло… і ще трішки тепла. Юнак відчув, як нігті вільної руки впинаються в долоню. Він спробував зігнути пальці палкої руки, але не зміг поворушити ними.
– Пече, – прошепотів він.
– Цить!
Біль пройняв його руку. Піт виступив на лобі. Кожна фібра єства волала Полові, аби він висмикнув руку з тих палючих лабетів… але… ґом джаббар. Не повертаючи голови, юнак спробував ворухнути очима, щоб побачити страшну отруйну голку біля шиї. Він відчував, що дихає ривками, спробував уповільнити подих, але не зміг.
Біль!
Його світ виповнила порожнеча, не лишаючи нічого, крім руки, що палала в агонії, та старезного обличчя на відстані кількох дюймів, що витріщалося на нього.
Губи йому пересохли настільки, що він ледве розтулив їх.
Жар! Жар!
Хлопець подумав, що відчуває, як чорніє шкіра на тій вигорілій руці, як тріскається й відпадає плоть, лишаючи одні звуглілі кості.
Припинилося!
Біль припинився, неначе хтось повернув вимикач.
Пол відчував, як тремтить його права рука, як тілом стікає піт.
– Годі, – промимрила вона. – Кулль вахед[11]! Ще жодна дівчинка не витримувала так довго. Мені, певно, хотілося, щоб ти програв. – Вона відхилилася назад, відводячи ґом джаббар від його шиї. – Витягуй руку зі скриньки, юна людино, й поглянь на неї.
Пол поборов болісне тремтіння й зазирнув у чорну порожнечу, де його рука лишалася з власної волі. Пам’ять про біль пронизувала кожен рух. Розум промовляв юнакові, що він витягне зі скриньки почорнілий цурпалок.
– Зроби
Словосполучення арабського походження, буквально означає «кожен, усе». Значення у світі «Дюни» див. у словнику Френка Герберта («Термінологія Імперії») наприкінці книжки.