Легіон Хронос. Юрій СорокаЧитать онлайн книгу.
натиснув на гальма і зупинився.
Можливо, саме так людина відчуває себе, коли помирає? Справді, а хто може посперечатись з подібним висновком? Імовірно, такий вигляд і має горезвісний тунель, що його сотні разів описували у жовтій пресі, намагаючись привернути увагу сентиментального читача? Або це чистилище, куди після смерті має потрапити студент, який не надто ретельно ставився до виконання своїх студентських обов’язків? Втім, припущення легко перевірити. Оглянувши салон у пошуках чогось, що можна б було використати як тест… тест на життя (божевілля!), Дмитро натиснув на кнопку пристрою для прикурювання. Зачекав кілька секунд, після чого дістав його і притис помаранчеве вічко до зап’ястя лівої руки.
І тієї ж миті заволав від пекучого болю.
Відкинувши розпечений циліндрик, схопився за руку. Воістину – якщо Бог має на меті скарати, спочатку відбирає розум! Відчуваючи шалену лють на самого себе, Дмитро виліз з автомобіля і почав розглядати околиці. Червона смужка неба на сході, здавалось, стала ширшою і набрала ще більш зловісних тонів. Поблукавши поглядом нижче, Дмитро відшукав вхід до невеличкої кав’ярні і почимчикував туди. Не дивлячись на те, що годинник вперто показував двадцять третю двадцять, він встиг добряче зголодніти.
У приміщенні кав’ярні, як і передбачав Дмитро, все виглядало так, ніби її щойно залишили. На стільцях і столиках речі відвідувачів, вітрину-холодильник і вивіску з назвами блюд підсвічено матовими лампами денного світла. Поряд, на шинквасі, працював невеличкий телевізор, демонструючи блакитний фон. І жодної людини навкруги. Дмитро з виглядом господаря зайшов за шинквас, взяв з полиці велику фарфорову таріль, відчинив вітрину-холодильник і набрав собі чималу гірку салату з баликом, оливами, бринзою і вершками. Кілька хвилин поворожив над кавоваркою і, наливши у чайну чашку потрійну порцію еспрессо, сів за один зі столиків. Викинувши з голови думки, які не давали йому спокою протягом останнього часу, взявся за їжу.
У міру того як відчуття голоду відступало, настрій поліпшувався. Роздивляючись картини і рекламні проспекти на стінах, Дмитро навіть подумав, що бути єдиною людиною на Землі не так вже й погано. Чи не самотнім він був від того дня, коли залишився один у батьківському домі? Випускні класи школи, потім інститут… Поклавши руку на серце, Дмитро мусів визнати, що він ніколи не був своїм у жодній з компаній. Його чомусь завжди тримались осторонь. Будь це шкільна вечірка чи дискотека в інституті. Ні, не те щоб він був ізгоєм у колективі. Дмитро завжди мав стриманий і доволі делікатний характер, а також достатню долю самоповаги. І він ніколи б не став для товариства кимось на зразок хлопчика для биття. Але факт залишався фактом – за найменшої нагоди його намагались обійти стороною. Спочатку Дмитро намагався боротись з подібним ставленням, потім робив спроби стати душею колективу, перегортуючи сотні сторінок бульварного чтива з назвами на зразок: «Як стати впевненим у собі» або «Наука