Легіон Хронос. Юрій СорокаЧитать онлайн книгу.
шеренги старих триповерхових будинків. Вулицю не сильно змінила навіть відсутність людей – їх і раніше тут можна було помітити нечасто.
Ліхтарів на вулицях не було, мабуть, від створення світу, тож нещасний джип, втративши фари під час нападу, не пропустив жодної вибоїни пошматованого шляху. Дмитро, лаючись у душі, відшукав будинок № 15, проїхав ще квартал і залишив автомобіль у невеличкому дворі з шеренгою кособоких комірчин і кущами висохлого бузку. Він пішки повернувся до потрібного будинку. Піднявся дерев’яними запиленими сходами нагору, освітлюючи собі дорогу за допомогою крихітного ліхтарика, що його відшукав у рюкзаку. У заваленому мотлохом під’їзді стояв сморід плісняви. Квартира № 34 знаходилась на останньому, третьому поверсі. Наблизившись, Дмитро потягнув за ручку, і двері відчинились. Він опинився у темній вітальні. Освітивши її непевним світлом ліхтарика, помітив на стіні цинковану балію і старий велосипед.
– І що далі? – зітхнув він, намагаючись зберегти рештки мужності. Ця квартира, темна і моторошна, лякала його самим своїм виглядом.
Не отримавши, як і очікувалось, відповіді на своє риторичне запитання, Дмитро пройшов темним коридором, в кінці котрого помітив кухню і двоє дверей до кімнат. Біля них, на побіленій крейдою і замацаній чиїмись руками стіні, знайшов вимикач. Уже простягнув до нього руку, коли зрозумів, що вигляд освітленого вікна приверне до себе зайву увагу – у жодному з сусідніх будинків світло не горіло. Він швидко оглянув меншу з кімнат, усім умеблюванням якої були старенький диван і письмовий стіл у кутку, після чого зайшов до великої кімнати. Тут, освітлені червонуватим світлом з вікна, стояли два плюшеві крісла з потертими лакованими ручками, сервант з фарфоровим посудом і круглий дубовий стіл, на якому розташувалась клітка для папуг. Клітка теж була порожня. Дмитро підійшов до картини, що висіла на одній зі стін. Звичайний собі натюрморт – ваза з червоними тюльпанами, накритий білосніжним рушником глечик і надрізаний пшеничний коровай. Взявшись за раму двома руками, зняв картину.
За натюрмортом було влаштовано схованку – невеличка ніша, прикрита фанерними дверцятами. Дмитро заглянув у схованку і взяв до рук єдину річ, яка там знаходилась. Нею виявився блискучий браслет. Точнісінько такий, який був на руці у загиблого незнайомця. Під час більш прискіпливого розглядання Дмитро помітив на його сріблястих пластинках кілька десятків кнопок з цифрами і незрозумілими символами, а також плескатий монітор завбільшки з коробку сірників.
Ліхтарик блимнув і згас. Втім, необхідності у ньому, здається, не було – очам, що вже звикли до темряви, вистачало червонястого світла ззовні.
– І що ж мені з тобою робити? – задумливо прошепотів Дмитро.
Він надягнув браслет на руку, мимоволі помилувався ним і, нарешті, вирішив натиснути кілька кнопок. Результату жодного. Схоже на іграшку, з якої витягли батарейки. Кілька хвилин Дмитро дивився на пустий монітор. Він нагадував рубін, який приховував у своїх глибинах іскри вишневого сяйва. Зацікавившись,