Легіон Хронос. Юрій СорокаЧитать онлайн книгу.
можеш займати, – усміхнувся той і подав руку. – Я Робо.
Дмитро відповів потиском руки і, не знаючи, як діяти далі, сів на ліжко.
– Там, у шафці біля стіни, комбінезон, переодягнись, – сказав Робо.
Дмитро скорився. Серед довгого ряду настінних шафок знайшов ту, на якій стояв той самий номер, що й на ліжку. Відчинивши дверцята, Дмитро натрапив тут на повний комплект обмундирування, що складався з мішкуватого комбінезона, шкіряної портупеї і важких черевиків. Комбінезон був пошитий з цупкої тканини і мав для захисту пластикові пластини на колінах і ліктях. Довершував уніформу малиновий берет з емблемою у вигляді золотого орла на тлі годинникового циферблату.
Розклавши на ліжку комбінезон, Дмитро відчув, що настрій полишив його остаточно. Очевидним був той факт, що надто теплого прийому йому тут ніхто не готував. Раптом нестерпно захотілось ущипнути себе і переконатись: все, що відбувається навколо, є лише дурним сном. Невідомий дописувач, варвари, час, що зупинився, пусте місто, а потім розмова з лисим чоловічком і пропозиція стати бійцем підрозділу, про існування якого Дмитро день тому не мав жодного уявлення.
Це був не сон. Те місце на руці, що його він обпік за допомогою прикурювача, досі саднило. Дмитро важко зітхнув. Робо, який на мить відірвався від свого монітора, співчутливо усміхнувся.
– Не переймайся, усі ми через це проходили.
– Через що? – не зрозумів Дмитро.
– Тобі здається, що все відбувається надто швидко. Ще вчора ти спокійно жив і світ здавався простим та передбачуваним. І раптом все здійнялося з ніг на голову й перетворилось на фантастичне сновидіння, так?
– Так, – змушений був зізнатися Дмитро.
– Ти звикнеш.
– А якщо ні?
Робо знизав плечима.
– Я ж звик.
Поміркувавши над своїм становищем, Дмитро вирішив й надалі не чинити опору і продовжувати рух за течією. Тим більше, іншого виходу йому не залишили. Якщо навіть все, що з ним відбувається, є дурнуватим спектаклем, Дмитро не мав ніякого уявлення, яким чином повернути собі минуле життя. З самотніми вечорами, нотаціями тітки Віри і переповненими маршрутками зранку. Він швидко зібрав під пахву свій новий одяг і почалапав у душ, двері до якого позначала відповідна табличка. Довго стояв під теплими струменями води, після чого переодягнувся, взув черевики і, засунувши берет під погон, як це роблять військовослужбовці, пішов розшукувати кабінет лікаря.
Плутати коридорами палацу довелось не менше чверті години. За цей час йому назустріч трапились кілька людей, одягнутих так, як Нора, – у білі шовкові сорочки, чорні сукняні бриджі й високі ботфорти. Здавалось, ніхто з них не звертав на Дмитра ніякої уваги. Вони проходили повз нього, іноді мовчки, іноді розмовляючи між собою. Запам’ятався лише один – чорнявий парубок років двадцяти п’яти, який рухався назустріч Дмитру за допомогою чудернацького пристрою, схожого на екзоскелет з комп’ютерної гри «Сталкер». Його ноги були забинтовані й під’єднані до хромованих металевих ніг, які,